Розділ 4

З того, що я змогла розгледіти, звисаючи з плеча Леграна, як боа в позбавленої смаку кокетки, мені не було зовсім нічого не зрозуміло. Кам’яна підлога, шорсткі цегляні стіни.
- Відпустіть мене негайно! - знову почала казитись я. - Або я вас вкушу нижче спини.
  Мене спритно скинули з плеча і поставили на ноги. Я розправила сукню і вирівнялася, щоб озирнутися. І... і знову притулилася до Леграна, маючи намір залізти туди, звідки мене щойно струсили. У кінці похмурого коридору, де ми так несподівано „висадилися“, виднівся величезний і світлий хол.
- Так-так, - відриваючи мої пальці від одворотів піджака, усміхнувся Легран. - І в багатьох є не тільки роги, а й хвости, крила і жала. Усе, починайте волати, - вимовило начальство і запропонувало спертися на свій лікоть. 
  Я образилася і зло глянула на метра. Метр „чарівно“ оскалився. Якщо чесно, після такого хамського поводження я найбільше хотіла відштовхнути метра і гордо потопати в нікуди сама. Але небо відає, що за чудовиська вискочать на мене з-за рогу, озброєні дироколом. А Легран хоч і чудовисько, але майже звичне, злегка вивчене і трішечки рідне. Тож я прийняла руку метра і ми, немов статечна сімейна пара, покрокували в натовп монстрів.
   Я погано орієнтуюся в столиці, тож, де ми перебуваємо, не мала ні найменшого уявлення. Але найбільше це місце нагадувало міський архів або нотаріальну контору.  Метушня, хаос, шум, гам. Телефонні дзвінки, гуркіт друкарських машинок, виснажені працівники, розлючені відвідувачі, утрамбовані в черги й купки. В усьому іншому це місце нагадувало кокаїнову фантазію, бо здоровий мозок створити таке не зміг би за всього старання.
   Назустріч нам проносилися різного ступеня жахливості істоти, багатьох з яких я не ідентифікувала, як не старалася. Ельфи, гноми - я читала про них сотні казок, я не раз у дитинстві мріяла зустріти фею або лісовика. Збулася дитяча мрія! Зустріла. Але не вбраних у шовк і квіткові пелюстки. А в костюмах і сукнях, снуючих по залу. Кричащих у трубки телефонів, стукаючих по клавішах друкарських машинок, з верескливими нащадками на руках, скандальні і злі. Казка щойно зазнала фіаско в боротьбі з безжальною дійсністю. Мій шок посилювався.
    Монстрів було небагато, але кожен з них змушував серцевий м’яз підстрибувати і відбивати дріб у ритмі тахікардії. Крокували ми величезною залою з візерунчастим паркетом і склепінчастою стелею, куди злітало і губилося відлуння серед фресок у вигляді квітів і птахів. Мармурові колони тягнулися вгору наче дуби-споконвіки. Пахло папером і чорнилом. Хол нагадував банк чи старовинний міський вокзал, але аж ніяк не вежу.
- А чому це місце називають „вежа“? - пошепки уточнила я в начальства.
- Тому, що це і є вежа, - загадково прорік метр. - Водонапірна. Та, що на околиці.
   Я моргнула і глянула на метра. Ні. Не знущається. Я згадала будівлю, згадану метром. Я часто проїжджаю повз це страховисько, прямуючи на вокзал. Вежа, наче скелет велетня-дистрофіка, височіє над промисловою зоною Мелкарса, посилюючи своїм виглядом і без того безрадісний пейзаж бараків і майстерень. Вічна кіптява, бруд, смердючий дим, що здіймається над фарбувальнею. У кожному місті є місце, якого всі уникають. Ось, у столиці це був район водонапірної вежі.
- Але як? - поставила я цілком логічне запитання. - Тут же стільки місця.
- Вежа розташована в місці просторового зламу, - пояснив метр, підводячи мене до вікна. - Така собі „кишеня“ в тканині світобудови.
   У вікні й справді виднівся недогризок місяця, що висвітлював зубожілий пейзаж околиць. Приреченість, злидні, зневіра.
- Кишеня? - нерозуміло уточнила я.
- Наш світ як шари найтоншої матерії, зшиті разом, - спокійно пояснив метр. - Іноді матерія рветься. І тоді в один із шарів можна проникнути, знаючи точне розташування „пролому“.
- Як монетка під підкладкою піджака, - задумливо протягнула я.
- Дуже ємна алегорія, - похвалили мене і потягли вбік.
   Повз нас промчало щось кошлате, низькоросле і вертке, з папкою якихось паперів у пазуристій лапці. Істота підстрибом домчала до ліфта і, прошмигнувши у відчинені двері, понеслася в невідомому напрямку.  Поки я, продовжуючи чіплятися за метра, копалася в запорошених засіках пам’яті, намагаючись упізнати це космате диво, ми зупинилися. Перед нами відкрилося віконце в стіні, і моторошного вигляду морда втомлено повідомила:
- Слухаю.
Легран мовчки дістав із кишені якийсь жетон і сунув „морді“ під ніс. Морда скосила на жетон жовті оченята, сіпнула дивним, схожим на рило носом і, забравши жетон, сунула метрові в руки стопку якихось папірців.
- Заповнюєте, - гугняво повідомила „морда“. - Займаєте чергу, реєструєте. У вас хто? Хлопчик чи дівчинка?
  Легран усміхнувся і скоса глянув на мене. Я насупилася, очікуючи чергової капості в стилі метра. Дочекалася.
- Ноаріс, радійте. Коли ще вас дівчинкою назвуть? - з’їхидничало начальство, згрібаючи в оберемок простягнуті папери.
   Я вирішила образитися. Я, звісно, вже не юна діва, але в колі „розлучених“ і вдів можу вважатися свіжою і юною, як травнева троянда. Все ж я сходила заміж і навіть повернулася звідти живою і майже неушкодженою (потоптану гордість і перепсовані нерви не враховуємо), а зробити це до того, як переступиш тридцятирічний рубіж, для жінки схоже на подвиг. Це конячка в такому віці вже трусить бадьорою риссю в ковбасний цех, а жінка цілком може вважати себе привабливою і апетитною для самців різного ступеня пошарпаності. Нехай я і не переймалася пошуком нового кандидата в чоловіки, але відверте хамство метра мене зачепило.
- Ноаріс, про що ви задумалися? - переставши скалитися, вимовив метр.
- Міркую, чи візьмуть до уваги присяжні ваш поганий характер як пом’якшувальну обставину, - задумливо крутячи в руці палицю, протягнула я.
- „Пом’якшуючу“ що? - явно знущаючись, уточнили в мене.
- Ваше звіряче вбивство на очах у здивованої публіки, - вириваючи в метра з рук папери, гаркнула я.
- Ноаріс, де ваша витримка? - похитав головою Легран. - Де ваші манери?
- Там, де й ваші, - знизала я плечима, сідаючи на одну з лавок у холі. - На звалищі за непотрібністю.
   Легран промовчав. Із задоволеним виглядом метр звалився на лаву поруч. Іноді в мене миготить думка, що метр спеціально мене доводить до сказу, отримуючи від наших сутичок збочене задоволення. Просто більше ніяких пояснень його нападкам я знайти не можу. Найчастіше логіка в його причіпках відсутня повністю. Хоча зізнаюся, що потай сама іноді захоплююся і втягуюся в цю злу забаву, просто так, із чистого азарту. Рідко знайдеш того, хто на будь-який твій випад відповість не менш (а то й більш) віртуозно. Мабуть, розум Леграна мені імпонує. Характер бісить, але розум притягує. Це відкриття мене також збентежило. Не про те думаю. І я стала думати про папери, що лежать у моїх руках.
   Я потягнулася до столика, що стояв поруч із лавою. На столику стояла чорнильниця і лежала купа пір’яних ручок різного ступеня огидності. Отже, що краще, пляма на імені чи дірка на місці прізвища?
- Візьміть мою, - запропонував Легран, запускаючи руку у внутрішню кишеню піджака.
- Спасибі, - похмуро відгукнулася я, приймаючи дорогу пір’яну ручку в метра.
  Поки я старанно виводила свої дані у вузеньких рядках бланків, Легран напружено сопів над вухом.
- Варто було б ображатися, якби вас сплутали з хлопчиком, - закидаючи ногу на ногу, зітхнув метр. - А поки у вас можуть розпізнати особу жіночої статі, все не так погано.
   Рука в мене здригнулася, і замість красивої літери „Л“ у графі „ім’я“ красувалася якась крива закарлючка. Я повільно підняла погляд на метра, отримала у відповідь чарівний оскал з явним натяком на знущання. Я ніколи не була жаднюгою, а тому не стала вередувати і сторицею повернула метру його ж люб’язно подароване глузування.
- Метре, ви не думали про кар’єру політика? - солодким голосом уточнила я.
   Легран, судячи з погляду, підступ відчув, але зупинятися навіть не думав. Так, метра мій гострий язик і готовність до підтримки конфлікту не лякали. Швидше, навіть радували. За ті кілька місяців, що я працюю в Ергейл, ми з метром відпрацювали наші баталії до рівня „гра в сніжки“. Він ще не встиг придумати гидоту, а я вже зашпурнула в нього своєю. Зізнаюся, це дуже оживляє сірі будні.
- Думаєте, на мене чекає успіх? - задумливо роздивляючись натовп, уточнив метр.
- Упевнена. Відсутність совісті в цій сфері особливо цінується, - зітхнула я, поставивши крапку в рядку.
- І навіщо я терплю ваше хамство? - задумливо вивчаючи мене, зітхнув метр.
   Акуратно підрівнявши стопку з паперами, передала їх Леграну.
- Бо вам діватися нікуди, - люб’язно нагадала я.
- Так і вам теж, - оскалився Легран. - Ми з вами пов’язані одним наказом.
   Слідом за паперами метру повернули ручку і шпильку:
- Так, але моя згода була добровільною.
   О, я пам’ятаю, як мене зустріли в Ерґейлі. Важко забути те, як перед твоїм носом зачинили двері кабінету і порадили провалювати до демонів. Пригадується, я тоді запропонувала метру особисто провести мене, адже його, судячи з усього, туди часто посилали. Ефект був такий: меса Нікс уперше зомліла, а метр повторно висунувся з кабінету, бажаючи розгледіти мене краще. Відтоді мій характер перевіряють на міцність щодня, я ж вважаю обов’язком тестувати на міцність терпіння метра. Поки що рахунок 1:1.
- Шкодуєте, що погодилися? - дивним голосом уточнили в мене.
- Ні, - здивовано піднявши брови, вимовила я. - Я люблю дітей, мені подобається в столиці, і я рада кар’єрному зростанню.
- Ви забули про мене, меса, - підпираючи щоку кулаком, нагадав метр.
- Про вас забути не вийде за всього бажання, - мило посміхнулася я.
  Дивні в нас із ним бесіди. Адже як би ми не цапалися, як не зривали зв’язки, а на особистості метр жодного разу не перейшов, жодного разу не образив і не принизив. Говорив гидот багато, але межу не перетинав.
- А нам не потрібно зайняти чергу? - втомившись від словесної еквілібристики, уточнила я.
   Я обернулася туди, де вже галасували і штовхалися різнокаліберні монстри, з’ясовуючи, хто був першим і хто в цьому бедламі „крайній“. Метр піднявся і простягнув руку мені, пропонуючи допомогу.
- У мене є деякі зв’язки, - протягнуло начальство, так само вивчаючи зал. - О, а ось і вони.
   Я, спираючись на лікоть метра, глянула туди, куди Легран вказав мені поглядом. Вкотре моє серце підстрибнуло в спробі втекти з цієї „кімнати жахів“. Я була з ним солідарна, особливо коли побачила, хто до нас наближається.
- Єн! - почувся рев, відбитий від стін зали.
   І до нас, лякаючи оточуючих моторошним оскалом, понеслося чудовисько. Розсікаючи натовп дрібних тварюк, що поспішали у справах, до нас, гуркочучи чобітьми, крокував троль. Величезний, широкоплечий, схожий на старовинну шафу, троль був гладко поголений і одягнений у картатий твідовий костюм. Довершували образ капелюх-казанок, зсунутий на потилицю, і згасла сигара, затиснута в зубах. В іншому ж цей жах цілком відповідав тим картинкам, що я уникала гортати на ніч. Сіро-зелена шкіра з „кущами“ дрібних жорстких волосків, що ростуть на значних бородавках. Очі навикаті, як у жаби, і того ж болотного кольору, приплюснутий ніс і величезний рот до вух, повний кривих і сірих зубів. Якщо чесно, то першим моїм поривом було завищати і застрибнути Леграну на руки. Від втечі мене утримувало тільки те, що метр тримав мене за руку. Ось стою, тиснуся до Леграна і повільно вмираю від страху, відчуваючи, як душа трамбується в області моїх моторошних черевиків. Страшно їй бідненькій. А мені-то як страшно.
- А ось і ти! - басило чудовисько, доводячи мене до жаху можливостями своєї діафрагми.
  Нарешті троль до нас із метром дотопав. Зупинився. Я вже майже зріднилася з начальством. Настільки трепетно я не притискалася навіть до чоловіка в першу шлюбну ніч.
- Здрастуй, Гейл, - м’яко посміхнувся Легран і простягнув руку тролю.
   Чесно, я б у цю „кувалду“ навіть рейку не сунула, але метр спокійно потиснув зелену ручищу. Троль перевів погляд на мене й усміхнувся. У мене підкосилися ноги, але, оскільки я вже й так майже висіла на Леграні, впасти не вийшло.
- Меса. Моя повага, - галантно вклонилося мені чудовисько. - Лукас Гейл, старший адміністративний службовець Вежі.
   Я гикнула. Випадково. Просто цей звук сам з мене вирвався, поки я „милувалася“ двома іклами, що стирчали з-під нижньої губи Гейла. Довжелезні, як бивні у слона, вони заповзали на верхню губу і ледь не впиралися тролю в ніс. Моя дика і віднедавна контужена фантазія у фарбах малювала процес прийняття цим чудовиськом їжі. Я моргнула.
- Це меса Ліарель Ноаріс, - обійнявши мене за плечі, виголосив Легран. - Мій заступник. Вона жвава, просто її нещодавно контузило.
  Сволота. Яка ж він усе-таки сволота. Я перевела погляд на троля. Чудовисько стягнуло з лисої голови капелюх і, приклавши його до грудей, видало:
- Дуже. Дуже радий знайомству! - по-дитячому радісно повідомив троль.
Я ковтнула слину. Але спробувала взяти себе в руки. Ну, троль. Ну, з іклами. Але скільки їх таких промчало повз мене за останню годину? Я навіть одному на хвіст наступила. І що? Вибачилася і потопала далі, уважно дивлячись під ноги. І як тепер я знаю, подібні тварюки могли сидіти поруч зі мною в трамваї, в кафе, розмовляти зі мною на вулиці. І цей троль виглядав цілком мирним і доброзичливим. Так яке я маю право сахатись від нього, як від холерного, і ображати страхом і недовірою? Це інший світ, і мешканці в ньому інші. Але вони його частина, як і я з деякого часу. Я ж зустрічала і раніше тих, хто відрізнявся від мене (людей хворих або убогих). Так, вони теж лякають, але це не привід їх ображати.
- І я рада знайомству, - тремтячим фальцетом пискнула я.
  І простягнула руку з примирливою посмішкою. Мій жах досяг апогею, коли мою кінцівку стиснули в сіро-зеленій долоні, де вона потонула, як сірник у відрі. Я ковтнула. Волосся на голові вже проводило перекличку і, повільно стаючи дибки, готувалося покинути мій багатостраждальний череп. Але я посміхнулася ширше, наступивши на горло своєму страху. Це неправильно - цуратися того, хто не схожий на тебе. Я не була такою раніше, не стану і тепер. Я сама трохи відрізняюся від інших, але гіршою від цього не стаю. Коли нога не болить, так я взагалі сама доброта.
- Так це ви у нас новонавернена? - відпускаючи нарешті мою руку, уточнив троль.
- Так, - коротко зізналася я.
  Троль моргнув і почав розглядати мене з неприхованим інтересом.
- З такою аурою? - здивувався троль і глянув на Леграна.
- Сам дивуюся. Меса у нас феномен, - похмуро повідомив Легран.
- Феномен? - все так само розглядаючи мене, видихнув троль. - Та я таке взагалі вперше бачу і реєструю.
- До речі так. - Легран сунув в руки Хейлу папери. - Давай швидше, а то у мене завтра важкий день.
- Ах так! - Кивнув троль і махнув нам у бік одного з темних коридорів.
Мене знову потягли коридорами, повними чудовиськ, де я щоразу боялася віддавити або крило, або хвіст, або затоптати представника особливо дрібної раси. Але широка спина Хейла служила прекрасним щитом як для мене, так і для оточуючих.
- Отже. - Хейл ввалився в свій кабінет (якщо судити за габаритами приміщення і меблями, що там стояли) і впав за стіл. - Приступимо.
  Легран пропустив мене вперед і навіть присунув стілець, допомагаючи сісти. Чесне слово, я не впізнаю своє начальство. Може, тутешні стіни мають якусь особливу психотропну дію? Тоді метра варто було б зачинити в одному з кабінетів і випускати в світ людей тільки на великі свята. Поки я копошилася на стільці, розправляючи складки сукні, і зручно сідала на те саме місце, яке ще зберігало пам’ять про перебування в лазареті, на столі метра Хейла почали творитися дива.
  Варто було тролю сісти за стіл і покласти на нього документи, як одразу «ожили» чорнильниця і перо, які почали записувати щось у журнал, що лежав на столі. Чорнильниця старанно перебирала ніжками підставки і носилася слідом за пером, від чого синя рідина в скляній посудині ходила ходуном і ледь не виплескувалася на стіл. Перо пурхало над сторінками, старанно виводячи каракулі в рядках і стовпцях. Я забула про комфорт і з видом пса, який вперше побачив коника, стежила за першим у житті дивом.
- Отже, - копаючись у моїх паперах, вимовив Хейл. - Ви уродженка півночі, меса?
- Так, - відсторонено кивнула я, милуючись метушливим письмовим знаряддям. - Наргас, розташований біля самого підніжжя Північних Гір. Невелике провінційне містечко.
- Але працювали в... У Фангарсі.
- Так, - відчуваючи, як настрій повільно псується, промовила я. - Я поїхала туди разом з чоловіком. Після розлучення переїхала спочатку в Квіргейл, а потім отримала направлення в столицю.
- Зрозуміло, - збентежено зітхнув троль.
Це всім зрозуміло. Я не можу повернутися до батьків, приїжджати можу, а ось повернутися і жити як раніше - ні. І нехай розлучення вже десяток років дозволені в усій імперії, але чим далі від столиці, тим старомодніші погляди населення. Це у великому місті, де всі вічно кудись поспішають і не пам’ятають, як звати сусіда, оточуючим байдуже, розлучена ти, вдова чи стара діва. Їм просто немає до цього діла. У провінції ж люди зі смаком будуть перебирати твою брудну білизну і будувати припущення про причину розлучення. І природно, висновок буде один - зрада. І якщо подала на розлучення жінка, то, швидше за все, причиною став коханець. Приголомшлива логіка!
  Батьки прийняли мій вибір і навіть підтримали його. Я ледве вмовила батька не втручатися і не влаштовувати Патріку скандал, матінка просто плакала, зачинившись на кухні, не бажаючи засмучувати мене ще більше. І це за умови, що всієї правди я їм так і не розповіла. Соромно. Скільки років минуло, а мені все так само соромно. За те, що жила довгі роки разом з нікчемою і не помічала цього. Соромно зізнатися самій собі, що любила його і закривала очі на все, що насторожувало. Бачить небо, мені було б не так боляче, якби він зрадив. Або побив. Ні, адже він навіть не зрозумів причин моєї образи і прийнятого рішення.
Вважав це все примхою і жіночою істерикою. Він зрадив... А як жити з тим, хто відвернувся в найважчий момент?
- А скажіть, пані, - дивним тоном промовив незвично боязкий троль, - чи не доводилося вам витягати з кювету одного невдаху на пароциклі, років так п’ятнадцять тому?
  Я здивовано моргнула, відсторонюючись від неприємних спогадів, і глянула на метра. Хейл знову «чарівно» мені посміхнувся, від чого я ледь не впала зі стільця.
- Так, був такий випадок у моєму житті, - вражено повідомила я. - А звідки ви знаєте?
- Так це ви! - радісно повідомили мені, клацнувши іклами на підтвердження.
   Я мовчу, зі скрипом міркуючи, що цим вигуком намагаються мені сказати. Те, що я врятувала одного гонщика, який замерзав у кучугурі? Так я і сама це добре пам’ятаю. Забудеш таке.
- Або не ви? - вже більше у себе уточнив Хейл.
  Хотіла б і я знати, що він має на увазі і до кого в даний момент розмови звертається.
- Вибачте його, меса, - долинув з-за спини голос Леграна. - Хейла контузило, з тих пір в поведінці з’явилася ця дитяча безпосередність.
- Так! - радісно кивнув троль. - У мене і довідка є. Я як потрапив у ту аварію, так і втратив посаду в рядах мисливців.
- Знайшов про що шкодувати! - буркнув Легран.
   А я зрозуміла одне: мені теж пора видавати довідку, бо і я почала міркувати туго і вельми оригінально.  
- Так це були ви? - недовірливо уточнила контужена я.
  Легран за спиною пригнічено застогнав, Хейл просяяв, я здивувалася. Отже, виходячи з почутого, більше десятка років тому зі снігу я витягла троля, що замерзав на смерть.
- Так-так, меса! - повним щирою радістю голосом вигукнув Хейл. - Єн! Це ж та сама дівчинка, що врятувала мене від загибелі!
- Я вже здогадався, - з посмішкою в голосі повідомив метр. - Радий, що і ви спільними зусиллями це з’ясували.
За «дівчинку» я метру Хейлу була окремо вдячна.
- Не кажіть дурниць, - похитала я головою, звертаючись до Хейла.
- Але ви винесли мене з кювету, де я б точно замерз!
- По-перше, я вас не несла, а тягла, - ховаючи погляд, зізналася я. - Була зима, лід. А потім я котила вас вниз по схилу до дороги. Після нас підібрали робітники на возі. Дрібниці...
  Мені було ніяково за таку завзяту вдячність, ніби я здійснила подвиг, а не зробила нормальну для будь-якої людини річ. Дивно, як легко в нашому світі звеличують те, що має бути нормою.
- А потім захворіли, через те, що надривалися, - докірливо похитав головою Хейл.
- Я хворіла щозими. Повірте, я була ще тим «чахликом» в дитинстві, - не моргнувши оком, збрехала я.
  Я і справді захворіла після тієї подорожі. Дало про себе знати фізичне напруження і проблеми зі здоров’ям. Кістка в хворій нозі запалилася, і я пролежала кілька днів у гарячці, на вулицю вийти змогла тільки через два тижні. Лікар, який відвідував мене, повідомляв про стан мого «підопічного» і з подивом відзначав його швидке одужання. Тепер ясно, в чому причина.
- Мене не пустили до вас, - зітхнув Хейл. - Лікар, який мене лікував, повідомив, що ви дуже хворі і за мій порятунок розплатилися власним здоров’ям. 
- Я ще раз повторю, що це неправда, - з докором вимовила я.
- А я продовжу наполягати, що ви, меса, врятували мене від вірної загибелі, - мило посміхаючись, повідомив мені Хейл. - І з цього дня в Таємному Світі у вас на одного друга більше.
Я не втрималася і посміхнулася у відповідь. Дивно, але, провівши бесіду з метром Хейлом, я вже не бачила його таким страшним. Не лякав мене ні його зріст, ні гучний бас, не викликали тремтіння величезні ікла. Думка про те, якими чудовиськами наповнений цей новий для мене світ, вже не викликала такого дикого жаху. Дивно, як легко мені було прийняти подібні новини і змиритися з ними. Таке відчуття, що я завжди жила в цьому світі і звикла до його мешканців. Дивне відчуття...
- Мені дуже шкода порушувати ваше раптове духовне єднання. - Метр Легран був собі, як завжди, вірний. - Але вже пізно, я втомився. Меса мені завтра потрібна свіжа і бадьора. Я до тебе, Хейл, звернувся, тільки щоб уникнути тяганини...
- Не бурчи, - огризнувся троль.
Перо і чорнильниця почали скакати по столу з потрійною силою, Хейл бурмотів собі щось під ніс і перекладав мої документи з однієї стопки в іншу, скрупульозно вивчаючи кожен аркуш.
- А ще ви, меса, відважна жінка, - не відриваючись від паперів, зітхнув Хейл. - Кілька місяців день у день зустрічати Єна і не втекти, це яку витримку потрібно мати!
- Це перебільшення, - ховаючи посмішку, відгукнулася я.
- Це факт, - уклав троль і дістав із столу величезну печатку.
   Кабінетом пронісся оглушливий «бах-бах», і документи отримали химерний відбиток із дивною істотою на емблемі.
- Все, меса, - підводячись із-за столу, урочисто вимовив троль. - Ласкаво просимо додому.
І мені простягнули руку. Я вже без колишнього страху потиснула зеленувату долоню і прийняла у Хейла сувій з сургучною печаткою. Отже, громадянство я отримала, що далі?
- Все. Можете вважати мене святковим оркестром, - підводячись зі стільця, зітхнув Легран. - Ходімо, Ліарель, у нас завтра купа справ.
Я кивнула на знак згоди. У кого купа справ, а у мене їх гора. У прямому сенсі. На столі звалена. Хейл і Легран потиснули один одному руки, мою синювату ручку навіть поцілували, ледь не розірвавши величезним бивнем. Попрощавшись з напрочуд милим і привітним тролем, ми з метром рушили назад. Концентрація відвідувачів у коридорах зменшилася.
- І що тепер? - демонструючи Леграну сувій, уточнила я.
- Нічого. У вас буде на один пилозбірник більше, - у звичній манері зітхнув метр.
- То навіщо мені тоді потрібно було отримувати цей документ? - здивувалася я.
- Меса, люди отримують гору документів. Всі вони важливі, всі вони обов’язкові, - зітхнуло начальство. - Але більшу частину часу вони лежать у красивій коробці з не менш красивою стрічечкою. У вас така є?
   Довелося збентежено кивнути, визнаючи правоту начальства.
- Яка зустріч... Сам Дайєн Легран власною персоною! - пролунав муркотливий голос збоку.
   А потім, перегороджуючи нам дорогу, з напівтемряви вийшов чоловік. Високий, стрункий, з заплетеним у косу світлим волоссям. Такий собі денді, герой дівочих мрій. Незнайомець і справді був гарний, тією солодкою красою, від якої мліють школярки та студентки. Такі обличчя прийнято малювати на сторінках модних журналів і обкладинках любовних романів. Від таких чоловіків втрачають голову всі поголовно жінки. Але мене почало нудити.
Чітко і відчутно, немов я переїла солодкого або жирного, а потім ще годину танцювала в задушливому бальному залі. Дивний він був, цей незнайомець, і своє нездужання з цими дивацтвами я і пов’язувала. І чим більше я дивилася на цього чоловіка, тим сильніше було відчуття нудоти, що розтікалося по тілу. О небо, як же погано! Придивившись, я помітила неприродний колір райдужки новоприбулого (багряний) і дивну для чоловіка блідість. Мій травмований мозок судорожно шукав підтвердження здогадкам, перебираючи одне за одним спогади з дитинства.
- А ось і ти, Майн, - зітхнувши, вимовив метр.
- Можу я дізнатися, з чим пов’язаний твій візит до Вежі? - звернувся незнайомець до метра. При цьому поглядом він вивчав мене. - Прийшов покаятися?
- Майн, у мене немає часу на твої параноїдальні фантазії, - знизав плечима метр. - А тепер відійди з дороги, ми поспішаємо.
   І ігноруючи чоловіка, що стояв на шляху, Легран абсолютно спокійно попрямував на нього, тягнучи мене за собою. Незнайомець розтягнув губи в неприємній посмішці. Чесно кажучи, до сьогоднішнього дня я вважала оскал Леграна лякаючим. Та куди там, від цієї посмішки у мене встали дибки всі волосини на загривк. У світлі смолоскипа блиснули оголені в посмішці білосніжні ікла, багряні очі незнайомця зло примружилися. Мамо моя рідна, упир! Все, схоже, моїм головним хобі на найближчий час буде в’язання вінків з часнику і розвішування їх по кімнаті.
- Але ж ти порушив закон, Легран. Нехай рада закрила на це очі, але ти порушив, - неприємно ласкавим тоном вимовив кровосос.
- Бачу, вік дає про себе знати, Майн. - Метр-директор завмер впритул до упиря. - Нагадую, я діяв в рамках закону. Я захищав свій будинок і життя довірених мені дітей.
- Ти заманив його туди обманом...
- Я запропонував йому піти. Він відмовився, напав. Я захищав своє життя... закон це дозволяє.
- Ти знову обійшов закон, Легран, - недобре так проричав упир.
У мене назрівало страшне передчуття, що ця розмова дуже скоро переросте в бійку.
- Що тобі від мене потрібно, Майн? - глузливо уточнив у упиря Легран. - Що ти тягаєшся за мною, як закохана школярка. М?
  У упиря очі повільно змінювали колір. Зіниця розширилася до межі, витіснивши червоний колір до тоненького обідка.
- Смієшся? - рикнуло чудовисько. - Тобі смішно... Надовго? Адже я докопаюся до правди...
- Копай, - прихильно кивнув метр. - Тобі до землі природою наказано звикати. Лопату дати? Ні?
  Упир заричав. Тихо, загрозливо, зло. Я розгублено озиралася навколо, шукаючи поглядом хоч когось, хто в разі чого допоможе розборонити бійку. Нікого. І що я буду робити, якщо вони зараз зіткнуться? Хоча... один маг, інший труп, чого я хвилююся? Легран вчинив простіше: він просто відштовхнув вампіра з дороги і потягнув мене далі. За спиною ще було чутно злісне гарчання, але незабаром ми відійшли на достатню відстань. Дзеркало заклично блищало в напівтемряві коридору. Отже, скоро мене залишать у спокої і дадуть поспати. Щастя, я вже йду до тебе.
- Це був упир? - вирішила я порушити напружену тишу.
- Причому в усіх сенсах, - зло розреготався Легран. - Той ще кровопивця.
- А про що він говорив? - втрачаючи пильність, поцікавилася я. - До чого він зібрався докопатися? Це стосується того перевертня, що напав на мене в парку?
  Мене різко смикнули, змусивши притиснутися до шорсткої стіни коридору. Легран виглядав моторошно. Темна шкіра, чорне пасмо падає на обличчя, очі блищать, як дві крижинки. За цей божевільний день я встигла забути про мінливий характер метра. Про його вміння ображатися на дрібниці і спалахувати, як порох, у відповідь на невинні питання і зауваження. І що я такого запитала? І з чого я взяла, що він відповість?
- Меса, те, що я марную свій час на вашу набридливу персону, ще не дає вам права лізти в мої справи і моє життя, - проричали мені в обличчя.
- Те, що ви абсолютно добровільно витрачаєте на мене свій час, - рикнула я у відповідь, - не дає вам права кричати на мене і кидати об стіни!
   У мене виникло стійке відчуття, що мене приб’ють. Як комара розмажуть тонким шаром по стіні. Метр мовчав, я теж мовчала, прикидаючи, чи почують мої благання про допомогу чи ні.
- Врахуйте, Ліарель, - гаркнув метр, вказуючи на дзеркало, - тягати вас на руках я втомився, так що або ви зайдете туди самі, або ж я заштовхну вас туди силою. Вибирайте...
- Мабуть, кровососом можна вважати не тільки метра Майна, - дивлячись в очі можливої смерті, гаркнула я.
- Звичайно, - відгукнулася смерть і за сумісництвом начальство. - Всім ясно, як вам не пощастило з начальством. І всі співчувають. Я чекаю.
  Мабуть, чарівний вплив стін Вежі зник, оскільки метр Легран знову став собою. Нервовим, непередбачуваним і агресивним. Ну хоч якась сталість, це теж не так вже й погано в такому мінливому і неспокійному світі. Я гордо і безстрашно переступила дзеркальну раму, дивлячись в холодні очі начальства. Метр мовчки стежив за мною, схрестивши руки на грудях і не роблячи спроб слідувати за мною. «Не дуже-то й хотілося», - відважно подумала я і, здригаючись від жаху, повністю занурилася у світ привидів.
  Всупереч моїм очікуванням, я не заблукала і не зникла в невідомому світі, а вивалилася у своїй кімнаті з дзеркальних дверей шафи. Як зручно, як практично, можна навіть не купувати верхній одяг. Буду просто скакати з дзеркала в дзеркало - і все. Економія! Можна взагалі на вулиці не показуватися.
   У кімнаті мене вже чекав мій коханий мужчина, який зігрівав простирадла і оглашував кімнату тихим мелодійним хропінням. Як Бублик просочується в гуртожиток, для мене загадка, але робить він це регулярно. Песик розвалився посеред мого ліжка, перевернувшись на спину, і мило смикав лапками уві сні, мабуть, переслідуючи особливо спритну білку. Я пройшла до столу, де акуратним стосом були складені мої вцілілі речі. Окуляри закоптилися, але не тріснули. Це радувало. Від блузки залишилося щось схоже на решето, і я без жалю кинула її в кошик для сміття. Кишеньковому хронометру було все байдуже, і він, як і раніше, скрупульозно вказував точний час. Ще вціліло дзеркальце в мідному футлярі, яке мені подарував батько на шістнадцятиріччя. Його мені було особливо шкода. І нехай футляр покрутився від вогню, викидати цю річ я не збиралася. Обережно протерла його носовою хусткою від кіптяви. Мідь потьмяніла, саме дзеркало вкрилося сірими плямами і розводами. Дивні вони були, немов туго скручена спіраль, що йде від центру в сторони.
- Хм, - зітхнула я. - Природа ще та вигадниця.
  Поклавши речі на місце, я роздяглася і побрела в ліжко, де пост почесної грілки вже щосили виконував Бублик. Отже, мені тепер доведеться жити в двох світах одночасно. І відповідати їм теж в рівній мірі. Я з дитинства не терплю невідомість, тому, перед тим як поплисти у світ снів, я прийняла рішення детально вивчити новий світ.