Розділ 3

Мій ранок почався з гімнастики на межі акробатики. Рухи мої були сповнені експресії, але мало координовані з потрібними центрами в мозку через різке пробудження. Тож я з вереском і гуркотом злетіла з ліжка під несамовите виття горна. Політ був недовгим, але яскравим, супроводжуваним складною тирадою із хитромудрих словосполучень, які я пошепки адресувала і самому сурмачу, і сурмі. Сумніваюся, що така промова личить вчителеві, тож для вірності прикрила джерело лайки подушкою. Як добре, що тут мене ніхто з учнів не чує.
„Ні, це вище моїх сил“, — з тугою подумала я, дивлячись у стелю лазарету.
І нехай горн вганяв мене в паніку вже не перший ранок, звикнути і перестати реагувати на це знущання в мене так і не вийшло. Звідки у метра- директора взялася ця тяга до військових традицій, було для мене загадкою. Можливо, спогади про важке дитинство в одному з кадетських училищ? Як і тяга до похмурих кольорів і крою костюмів на кшталт військової форми. А може, ця пристрасть зародилася у метра за часів служби в армії?
 Гадки не маю, звідки метр виніс цю психологічну травму, але зрозумілим для мене було одне: метр намірився розвинути таку саму травму в усіх, хто живе на території Ерґейл. І тих, кому не пощастило сусідити з нашою школою. Не побудка, а зброя масового ураження, що розлякує коней, котів на смітнику і випадкових перехожих, які не знайомі з нашим закладом. Ерґейл — єдина школа на просторах імперії, де сурмлять у горн побудку. Біля наших воріт навіть жебраки спати не бажають.
Я ніколи не розуміла, звідки у військових таке самовладання. Тепер мені кришталево ясно, що це досягнуто систематичним вбиванням нервової системи ще в школах, подібних до нашої, і починалося воно з сурми. Після неї ні вибухи, ні пожежі, ні грізне начальство вже не викликало жодного трепету, бо все, що могло тремтіти, відмовило ще в учнівські роки.
— Небо, дай мені сил! — жалібно попросила я мовчазну стелю.
Дало. Дало сили піднятися і, крекчучи й потираючи відбиті об підлогу частини організму, відповзти в місця втамування низинних потреб людських. Ну, з іншого боку, привчають же коней не боятися феєрверків на парадах. І вози абсолютно спокійно їздять містами поруч із пароциклами і трамваями. Повинна ж і я звикнути... Чи річ у тім, що я не кінь?
Про це я й думала, залазячи в душ і нещадно обливаючись холодною водою в надії, що це поверне мені бадьорість тілесну і силу духу для нових подвигів. Сила духу зі мною завжди, з бадьорістю все якось сумніше. З душу я вийшла не тільки сонною, а й замерзлою, а тому злою і нервовою, з нестерпним болем у нозі. Добравшись до ліжка і закутавшись по синій ніс у ковдру, я почала думати. Думала я про події минулої ночі і, чим більше їх згадувала, тим більше переконувалася, що це був сон. Безглуздий, дурний, плід моєї запаленої уяви. Я озирнулася. Точно сон. Он, меблі всі на місці, у кімнаті порядок і немає слідів моїх учорашніх „архітектурних“ експериментів.
А якщо не сон? Від цієї думки я закуталася в ковдру з головою. Адже якщо не сон, то я не тільки працюю в школі, де повно чудовиськ, а й живу у світі, де їх повно. І директор у мене чудовисько (але це я раніше знала), а ще, з огляду на все перераховане, я теж є чудовиськом. І? І глухий кут...
— Доброго ранку тим, хто хворіє! — пролунав голос Флінна.
При появі доктора я інстинктивно щільніше втиснула деякі частини тіла в матрац. Так, кілька днів повних лікувальних екзекуцій виробили в мені цей безумовний рефлекс. У Флінна в руках шприца не виявилося. Я продовжувала остерігатися. Так, про всяк випадок. Лікар у нас хитрун і балагур, тож треба бути напоготові.
— Добрий, — обережно пискнула я зі свого укриття.
Лікар виглядав бадьорим і відпочилим. А ще дуже „людяним“ (у сенсі ні рогів, ні копит, ні хвостів, ні крил). Це тішило.
— Як почуваєтеся, пані? — спираючись на узніжжя ліжка, продовжував віщати ескулап.
— Чудно. Усе добре, голова не паморочиться, нога ниє. Усе набуло первісного стану. А як почуваєтеся ви?
Лікар здивовано підняв брови і пильно оглянув себе.
— Добре. А до чого запитання?
— Із ввічливості, — прикусивши губу, пискнула я.
— Я б хотів вас оглянути. І, якщо немає скарг, відпустити з миром на розтерзання молодим організмам.
Радості моїй не було меж. Я згідно закивала, виринаючи зі свого „кокона“. Мені виміряли температуру, перевірили пульс, зіниці, горло... Я вже почала хвилюватися. Але лікар зупинився і вивчати далі мене не став. Це добре.
— Що ж. Ви цілком зміцніли. Що дивує. Я очікував, що буде довше, — поправляючи окуляри, підсумував Флінн. — Тож можете збиратися і нести далі світло в темні голови. Меса Пелпроп принесла речі на заміну тим, що були на вас під час вибуху. Те, що вціліло, віднесли у вашу кімнату в гуртожитку.
Я скосила очі на стілець, де, складений акуратним стосиком, лежав мій одяг. У пам’яті знову спливли події в парку. Фантазія послужливо почала малювати образ Магди Пелпроп у фартусі й пишній сукні. У прорізах чіпця виднілися роги, копита дзвінко цокали по паркету. Маячня!
— А ви нічого дивного не помітили? — ляпнула я швидше, ніж прикусила язик.
— У чому?
— Та ні в чому, — відмахнулася я.
— Меса, може, я рано вас виписую? — нахиляючись до мене, уточнив лікар. — Може, ще полежите? Відпочинете... Укольчики зробимо.
— Ні! — підстрибуючи на ліжку, звизгнула я. — Мені... мені добре. Я просто не виспалася.
Флінн похитав головою і вийшов геть із палати, дозволивши мені поспіхом встрибувати в одяг без свідків. Корсет я проігнорувала, натягнувши на сорочку сукню. Так, це цілковите ігнорування правил і моралі. Але мені погано, нудно і немає сил терпіти ще й безжальний тиск на ребра. Волосся сколола в простий вузол на потилиці. Отже, переходимо до важкої артилерії! І я потягнулася до взуття, яке злісно засіло в кутку, наче ворожий диверсант, що чекає на нагоду напасти чи напакостити. Я не злякалася злісно здиблених шнурків і грізно кирпатих носів, рішуче сунувши ноги в цей „ортопедичний кошмар“.
Почався довгий і дратівливий процес шнурування моєї нещасної ноги. Не знаю, чим керувалися шевці, створюючи таке взуття. Мабуть, бажали, щоб каліки, на кшталт мене, відчували невимовну радість, знімаючи їхнє творіння ввечері. Дійсно, моя кульгавість засмучує мене значно менше, коли я знімаю взуття і ходжу по дому босоніж. Кульгаю сильно, зате нічого не тре і не тисне. Моторошне у мене взуття, я б навіть сказала лякаюче.
Груба шкіра, металеві вставки, заклепки з болтами для фіксації стопи. Друга нога була взута в таке ж чудовисько з тупим носом і моторошною підошвою, але це вже було продиктовано елементарною симетрією. Дивно ходити в красивій туфельці на одній нозі і в залізно- шкіряному кошмарі на іншій. Тож ношу „кошмар“ на обох ногах. Ходити в цьому взутті те ще задоволення, але це краще, ніж не ходити взагалі.
Я народилася калікою з усохлою і майже знерухомленою кінцівкою. Батькам великих труднощів коштувало поставити мене на ноги в прямому сенсі цього слова. Свій перший крок я зробила в шість років. Самостійно ходити почала тільки в десять. Лікування було пов’язане з нестерпним болем і моторошними процедурами, через які мені довелося пройти. Згадувати страшно все те, що зі мною робили. На жаль, кістка була надмірно крихкою, і, незважаючи на всі старання лікарів, нога продовжувала всихати та викривлятися. Вирішено було вставити в кістку прут і тим самим зупинити деструктивний процес. Біль згодом став дедалі меншим, і незабаром мені вдалося забути про таблетки і сиропи. На жаль, про нормальне взуття мені довелося забути навіки.
Радіючи своєму звільненню з ув’язнення, я з посмішкою на вустах зробила крок у сонячний ранок. І все буде добре, а решта просто сон. Головне, що я жива. А це вже немало. У душі моїй цвіла надія, що всі побачені кошмари були сном. Я була сповнена надії, коли вийшла з лазарету. Я була сповнена нею, коли крокувала доріжками парку до корпусу жіночого гуртожитку. Моя віра ніколи не була такою міцною, як у ту мить, коли я проходила повз головний корпус школи.
   Смерть моєї надії була страшною і болісною, і вона померла в моторошних корчах, розчавлена жорстокими і незаперечними фактами. Пелпроп, як і належить, вів нерівний бій з опалим листям, меса Пелпроп „борознила“ простори клумби, вистежуючи бур’яни в заростях хризантем, які вона плекала. Як я не кліпала, але вигляд від цього подружжя Пелпропів не змінило. У комплекті були і роги (у чоловіка кручені, схожі на баранячі, а у дружини короткі козячі), копита я розгледіла тільки у Пака, але думаю, що Магда також була ними укомплектована. Помітивши мене, обидва... фавни (сама не вірю в те, що бачу) завмерли як укопані.
Схаменувшись, Пелпроп зірвав із голови картуз і відважив мені уклін. Магда зобразила подобу кніксена. Я знайшла в собі сили на млявий кивок і поспішила ретируватися до свого кабінету. Зараз замкнуся, за паперами окопаюся і відсиджуватимуся там доти, доки мені це дозволять.
У приймальні мені дуже не сподобався жалісливий погляд меси Нікс. Так жалісливо вона дивилася на мене, що я почала боятися ще до того, як відчинила двері. А коли відчинила... поспішила знову зачинити.
— Це ще що таке? — уточнила я в секретаря.
— Метр- директор сказав, що це те, що потрібно вам зараз, — знизала плечима жінка. — Допоможе заспокоїти нерви.
Заспокоїти? Та я б із задоволенням заспокоїла самого метра і бажано жорстоко, цинічно і навічно. На жаль, вагові категорії у нас різні. А ще у Леграна козир у вигляді магії. Я з зітханням повернулася до кабінету, пройшла до столу, сіла. Раніше фразу „світла білого не бачу через роботу“ я вважала фігурою мови. Ні, таке буває. І зараз ясне сонячне світло та огляд на все довкола мені загороджувала стіна паперів, яку нагромоздили на моєму столі.
Судячи з тієї фортеці, що спорудили навколо мене, Легран переплутав мій стіл зі сміттєвим кошиком. Для розгляду і перевірки мені передали і ті документи, які навіть не удостоюють прочитанням і тут же відправляють у камін. Усе ж світ не так змінився, і деякі особини, незважаючи на те, що вони не люди, залишаються вірними своїм принципам. Ось метр як був скалкою, так нею і залишився.
Отже, підбиваємо підсумки всього побаченого і почутого. Підсумки невтішні, як не крути: або я збожеволіла (аргумент вагомий і логічний), або все, що сталося вночі, не сон. Я підійшла до вікна, де робітники так само облагороджували зелену територію Ергейл. Рогатий Пелпроп уперто молотив листя, ігноруючи підривну діяльність Бублика. Магда зрізала сухі квіти на клумбі. Усе, як і чверть години тому, копита й роги нікуди не поділися, і тільки Бублик тішив мене своїм незмінним виглядом.
— Навіть і не знаю, чого боюся більше, — притуляючись до скла, прошепотіла я самій собі. — Того, що це маячня, чи того, що це правда.
  Напевно, все ж хочеться вірити, що не маячня. Боляче думати, що я зараз сиджу на ліжку і пускаю слину, поки медсестра намагається влити в мене лікарняну баланду. І прив’язаною до ліжка мені бути не хочеться, коли тебе обливають крижаною водою або б’ють струмом у наївній надії повернути здоровий глузд. У містечку, звідки я родом, розміщується психіатрична клініка для тихопомішаних. Скажу одразу, не помітила я в її пацієнтах поліпшень, спровокованих лікуванням. Тільки деградацію.
Отже, я не божевільна, а обдарована. Це звучить веселіше. Дізнатися б, чим мене так несподівано і щедро обдарували?
— Абра швабра! — повідомила я столу, простягаючи в його бік руку.
На жаль, або заклинання не те, або сили у мене не ті, або мені дістався на рідкість ненавчуваний стіл. Чудеса навколо мене творитися не поспішали. Я міцніше притиснулася до прохолодного скла, милуючись тим, як збігають по ньому краплі дощу, що почався. Пелпропи заспішили в укриття, їх із гавкотом і вереском супроводжував Бублик. А я все стояла і намагалася усвідомити те, що життя моє кардинально змінилося за один день. Я потягнулася до скла рукою, слідуючи пальцем за цівкою води. І завмерла. Моя рука світилася. М’яким, ледь вловимим оку мерехтінням, немов навколо тіла клубочився туман із крапельками вологи. Ці „крапельки“ переливалися й мерехтіли, як тисячі веселок. А з пальців, як у моєму сні, били ледь помітні промені. Отже, зміни в наявності.
Я кинулася в приймальню. Навіщо? Може, порадувати Леграна новими здібностями? Маячня. Дивний порив, якщо чесно. Але й тішити було нікого. Від Меси Нікс, яка люб’язно принесла мені чай до кабінету, я дізналася, що метр Легран відбув у справах і своєю звірячою персоною планує мучити оточуючих тільки ближче до вечора. І це тішить. Звісно, я хотіла б дізнатися більше про нові здібності та новий світ, але боюся, якщо я не виконаю доручену роботу, метр охочіше повідає мені багато нового і неприємного про мене ж. Тож відкладемо просвітницьку діяльність до кращих часів і заглибимося в роботу з новими силами.
  До кінця дня в мене спостерігалася виразна алергія на папір і чорнило, перед очима все пливло, а в мозку залишилася тільки одна кровожерлива думка. Яка? Згодувати Леграну всю цю макулатуру. І не оптом, а дрібним роздробом, змушуючи по двадцять разів пережовувати кожен листочок. А рекламні брошурки раз по сто, там папір щільніший. Двері з гуркотом відчинили. Ні стуку, ні „вибачте“. Просто „шарах“ об стіну — і на порозі виник Легран.
— Що ви тут робите? — войовничо уточнили в мене. — Я шукав вас у лазареті.
— Вітаю вас, пошукові роботи увінчалися успіхом, — заявила я зі свого укриття.
— А що ви робите, Ноаріс? — повторило начальство.
— Дотримуюся вашої поради і заспокоюю нерви, — єхидно зауважила я, залишаючи свій автограф на черговому листі. — Ще вісім стопочок — і я буду абсолютно спокійною.
— Ви самі скаржилися, що я не допускаю вас до справ школи, — нависаючи наді мною, проворкувало начальство. — Я вирішив відшкодувати вам моральну шкоду.
— Моральною травмою? — з єхидною посмішкою уточнила я.
— Вам не догодиш, Ліарель, — зітхнуло начальство, спираючись ліктями на стопки паперів. — То мало вам дозволяю. То багато справ передав. І взагалі, я не знав, що вас випишуть сьогодні. Тож не очікував, що ви одразу кинетеся на роботу.
І посміхнувся своєю фірмовою посмішкою, іменованою мною „метрівський оскал“. Я теж посміхнулася, вкладаючи у свою гримасу всю гаму почуттів, що вирували у душі.
— Не встигли накопичити достатньо макулатури? — Виразка, що прокинулася в мені, солодко потягнулася і повідомила, що сповнена сил і завзяття.
  Метр скривився. Відсунувши один зі стосів паперів, начальство сіло на стілець, і тепер ми милувалися одне одним крізь перепону дубового столу.
— Як я бачу, ви остаточно оговталися, Ноаріс, — задумливо проричало керівництво. — Похвально. Ви стійко сприйняли інформацію.
— Я прикидаюся. Просто прояв істерики в мене нетиповий, — похмуро зізналася я, беручи нові папери для вивчення.
Легран для вивчення обрав мою скромну персону. Метр відкинувся на спинку стільця і, склавши руки на грудях, не кліпаючи стежив за моєю роботою. Так вивчають кумедну тваринку або рідкісний вид комах. Прямо відчуваю себе клопом на предметному скельці. Лежиш собі на спинці, лапками смикаєш, а тут таке чудовисько з довжелезним носом у вічко мікроскопа зирк- зирк. Брррр. Відразу мертвою прикинутися хочеться.
— До речі, у мене для вас новини, — схаменулася я і підняла над столом руку.
— А я помітив, — єхидно повідомили мені. — Вражає. Менше ніж за добу ваше тіло повністю підлаштувалося під магію.
— Це погано? — насторожилася я.
— Це дивно, — „заспокоїли“ мене.
— А чому воно таке дивне? — милуючись своєю сяючою долонею, уточнила я. — У вас інше.
— Потік інший, — відгукнулося напрочуд балакуче начальство. — Уже зараз можу сказати, що у вашому тілі циркулює сила життя.
— А у вас?
— Смерть, — так само уважно відстежуючи мої емоції, вимовив Легран. — Я некромант, Ліарель, я підкоряю собі потоки світу мертвих.
Мда. Як мило, моє начальство на короткій нозі з усіма небіжчиками світу. Хоча це пояснює його похмурість. Симптоматично. Спочатку замордує до смерті, а потім призове. Пощастило мені з начальством. І до цього моменту я навіть не підозрювала наскільки.
— Страшно? — подавшись уперед, уточнили в мене.
— А потрібно боятися? — імітуючи оскал метра, огризнулася я.
Легран знову промовчав, тільки фиркнув, немов стримуючи сміх, що підступив. Метр узагалі поводився дивно. Не хамив, не принижував і не намагався довести мені, що я закінчена ідіотка. Або вся його поведінка була продиктована виключно таємницею, яку він зберігав, або я й гадки не маю, чим продиктована така різка зміна поведінки.
— У вас до мене ще є запитання? — знову відкинувшись на спинку стільця, уточнив метр.
— Запитання в мене було тільки одне, — зітхнувши, промовила я. — І відповідь я на нього отримала, вийшовши у двір.
— Зустріли подружжя Пелпроп? — усміхнувся метр.
— Так. Питання відпали самі собою, — погодилася я. — Сумніви в моєму психічному здоров’ї повернулися.
— Ваша витримка не перестає мене дивувати, — усміхнувся метр, укотре вразивши мене своєю добродушністю.
— Це все, що в мене є, — відкладаючи чергову кляузу, знизала я плечима.
— Отже, запитання, — складаючи руки на столі, проголосив метр.
— Отже, відповіді, — копіюючи його позу, повідомила я. — Почнемо з того, що я й гадки не маю, про що питати. Бо й гадки не маю про той світ, у якому тепер живу.
— Ви жили в ньому завжди, Ліарель, — зітхнув метр. — Просто знали про нього мізерно мало.
— Так, — невесело усміхнулася я. — Мені жилося набагато спокійніше, коли я думала, що всі ці тварюки з книжок — тільки частина фольклору і все.
При слові „тварюки“ в Леграна сіпнулася щока.
— Що ж вас лякає тепер? — холодно вимовив метр.
— Те, що всі ці істоти з легенд і казок завжди були поруч і...
— І ніяк не нашкодили вам, хоча ви про них і не знали, — ліниво перебив мене метр. — Що ж зміниться від того, що ви дізналися про них?
Мені стало ніяково за щойно сказане. І справді, я жила, не знаючи про цей світ, як з’ясувалося, зовсім нічого. Я свято вірила, що всі ці „бабайки“ з маминих казок тільки вигадка, і спокійно жила. Але тепер я знаю, що у світі не одна, а сотні різнокаліберних „бабайок“ різного ступеня зубастості та пазуристості. І що? Я дожила до своїх років, і жодна з них не зазіхнула на мою персону. То чим я так налякана?
— Мабуть, ви маєте рацію, — зітхнувши, погодилася я. — Вибачте.
Мої слова знову викликали в метра- директора дивну гримасу. Він явно був здивований, про що активно сигналізувала піднята права брова.
— Чесно кажучи, наша бесіда дедалі більше й більше мене дивує, — зізнався метр.
— Чим же? — милуючись дощем, що барабанив по склу, уточнила я. — Темою?
Вода виблискувала і переливалася у світлі ліхтарів, роблячи вікно схожим на акварельну картину. Такий собі пейзаж, написаний пензлем досвідченого імпресіоніста. Одвічна печаль осінніх вечорів. Світлий смуток і туга.
— Вашою реакцією, — пролунав глухий голос метра. — Від вас я очікував чого завгодно, але не такої армійської стриманості.
— Воліли б бачити як я валяюся в істериці? — Моя внутрішня виразка сьогодні була в ударі. — Починати заламувати руки й рвати на собі волосся?
Метр не відповів. Тільки хмикнув, злегка скрививши куточок рота.
— Можу вас заспокоїти, Ліарель, — уважно стежачи за мною, продовжило начальство. — Багато хто з „чудовиськ“ більшу частину життя живе в страху бути розкритими людьми. Більшість із них беззахисні й нечисленні. І шкодити людям не в їхніх інтересах.
— Більшість, — зробила я наголос на слові, що хвилювало мене.
— Ви напрочуд прозорливі, пані, — криво усміхнувся Легран. — Не всі бояться людей і не всі бажають жити тихо й непомітно.
— І ці „не всі“ з якої породи? — запитала я, відчуваючи, що не дуже хочу знати відповідь на це запитання. — Наскільки помітна їхня діяльність?
— Помітна, — похмуро повідомило начальство. — Але нетривала. Таємний Світ живе за своїми законами і правилами. Тих, хто їх порушує, чекає знищення.
— Як у вас усе суворо.
— Суворо, — похмуро кивнув Легран. — Від цього залежить як життя Таємного Світу зокрема, так і життя світу загалом. Масштаби паніки страшно уявити, якщо всі дізнаються те, що відомо одиницям. Почнеться смута і хаос. Два світи зійдуться. Війна і смерті будуть неминучі.
 Я мовчки кивнула, з тугою прощаючись із відносно нормальним життям, що було доступне мені раніше. Відтепер я частина „таємного світу“, і, крім купи обмежень і зобов’язань світу явного, на мене повісять ще й нові. Чудово. Радості моїй немає меж. Де б вдавитися від раптового щастя? Верба, береза, клен? Вони такі мальовничі цієї пори року. Думаю, їх дуже прикрасить мій „висячий“ силует на тлі заходу сонця. Краса!
— І хто ж стежить за порядком у нашому світі? — сумно уточнила я.
Легран усміхнувся. М’яко. Покровительськи. Дуже незвично було бачити його таким. Я б навіть назвала його в цей момент симпатичним. Несподіване відкриття. Воно мене збентежило.
— Є орден хранителів і мисливців, що охороняє хиткий мир між світами, — продовжив метр. — Хранителі захищають інтереси істот, охороняючи їх від зла людей, і стежать за дотриманням законів Таємного Світу. Також вони стежать за дотриманням законів і за охорону людей.
— Отже, все ж таки є ті, хто посвячений у таємницю?
— Звісно є, — смикнув плечем метр. — Частина хранителів і мисливців — це люди. У давнину, коли люди в паніці або заради наживи винищували „чудовиськ“, було прийнято рішення укласти мир і підписати звід законів. З одного боку, накладалися обмеження на Таємний Світ, але й на світ людей обмежень лягло не менше. Ця, так би мовити, жменька обраних служить кволою перешкодою між двома світами.
— А мисливці? — увімкнула я „училку“, намагаючись вичавити з метра максимум інформації.
— Виконавці, — скривившись, пояснив Легран. — Тупе знаряддя, що приводить у виконання вироки.
— З кожним словом усе веселіше й веселіше, — похмуро промовила я. — Я просто ледь тримаюся, щоб не станцювати від радості.
— Ви розвеселитеся ще більше, коли дізнаєтеся, що вас слід записати, — грайливо повідомили мені.
— Куди?
— До червоної книги, - з нудьгуючим виглядом повідомили мені, перебираючи папери в одному із стосів. — Як рідкісний вимираючий вид, що потребує захисту і заступництва.
— Ви знущаєтеся? — припустила я.
— Ні, — не піддався на провокацію метр. — Усі жителі Таємного Світу проходять перепис у головній вежі. До речі, за цим я вас і шукав. Збирайтеся.
 Так. Це ще одна особливість Леграна. Чітко і без переходу давати розпорядження. Пояснювати їх, до речі, метр не вважає за потрібне. Ні. Я від цих стрибків із теми на тему точно збожеволію. Ну що за людина? Ну чому не можна говорити нормально, а не видавати інформацію по чайній ложці? Я все ж таки не кінь, тож мені для руху одного тільки „но, пішла!!!“ замало. Мені б ще пояснень мотивуючих додати.
— Куди? — натякнула я метру на пояснення.
— Я ж сказав, — повним здивування тоном повідомив Легран. — У Вежу.
  А? Я озирнулася на вікно, де вже щосили панували нічні сутінки, розбавлені вогниками запалених у парку ліхтарів. Хронометр послужливо „бамкнув“ вісім разів. Чи не запізно для візитів? Я кивком на вікно і негоду, що розігралася за ним, спробувала натякнути метру, що час для візитів не найвдаліший.
— Саме час, — повідомили мені і, піднявшись, рушили до виходу.
— А може...— мляво пручалася я.
— Чекаю в кабінеті, у вас три хвилини, — віддали мені наказ і пішли.
Отже, мало того, що нас із метром пов’язав указ міністерства, тепер у нас спільна таємниця. Я дедалі частіше почала заздрити нещасному метру Закері, муки якого завершилися кілька днів тому. На нього чекає спокій і тиша. Мені спокій, можливо, присниться. І то все зіпсує проклятий горн.
Легран чекав мене у своєму кабінеті, задумливо дивлячись на поліна в каміні. Так само відбивали дріб на віконному склі краплі дощу, так само завивав вітер на вулиці, ганяючи по землі опале мокре листя. Мені так само не хотілося нікуди їхати.