Розділ 2

Наступні два дні я майже весь час спала, зрідка роблячи перерви на їжу і болючий укол від лікаря в багатостраждальні тили, які за цей період нагадували мінне поле. Для кожного нового уколу місце катастрофічно скорочувалося, а я з жахом уявляла свої „трудові будні“, які здебільшого проводжу в сидячому положенні. Крім цього нили всі забої і садна, ломило кістки, а під час спроби піднятися голова паморочилася так, немов навколишній світ кидався в танок, святкуючи мій дивовижний порятунок. На столику біля ліжка росла піраміда з гостинців і дитячих малюнків, а Флінн час від часу розганяв натовп дітлахів з— під вікон лазарету. Мені вистачало сил тільки мляво посміхнутися комусь і помахати рукою.
   Нога, чиї прямі обов’язки з отруєння мого життя були віроломно захоплені, почала боліти втричі більше. Так, щоб ніхто не забував, хто тут головний. Суглоби ломило, як за сильної лихоманки, але вдесяте засунутий під пахву термометр уперто показував нормальну для живої людини температуру тіла.
   Лікар, якому я описала симптоми, списав усе на стрес і отруєння газом і, вивантаживши на тумбочку купу таблеток, порадив побільше відпочивати. Це я і робила, перериваючись на їжу. Їсти, до речі, хотілося дико, і я на радість лікареві поглинала подвійні порції обіду, з жахом думаючи про те, як буду втискуватися в сукню.
    На третю добу я зуміла вийти з режиму „ведмедик у сплячці“ і виявила себе відпочилою, свіжою і повною сил. А ще те, що надворі, судячи з усього, глуха ніч. Отже, я мала знову лягти спати. Але сон не йшов. Навіть не починав іти і, судячи з усього, проклав свій маршрут так, що школа Ергейл до нього не входила. Я чесно чекала цього неквапливого візитера, але за дві години так само витріщалася у вікно, звідки на мене витріщалася непроглядна нічна темрява. Я перевернулася на інший бік, скриплячи пружинами панцирного ліжка.
 Зміна положення тіла ніяк не покращила той факт, що мені не тільки не спиться, а ще й дуже хочеться пити. Дошкандибавши до умивальника, я, знехтувавши вихованням, безпосередньо присмокталася до крана, відкинувши думку про склянку. Довго, мало, неефективно. Ледь не захлинувшись від напору, але втамувавши спрагу, я почала довго і зі смаком умиватися.
 У дзеркалі я не відбилася. Це скуйовджене і бліде чудовисько з каламутним поглядом не могло бути мною. Жах. Мене можна було з легкістю запускати нічним замком гриміти кайданами. Упевнена, що привиди прийняли б мене за свою. Шкіра в мене від природи й так дуже бліда, але хвороба зробила її синюшно— блідою, позначивши ще яскравіше синці навколо очей. Губи гарячково червоніли, контрастуючи зі шкірою, і здавалися просто величезними (хоча рот у мене й так чималенький). Очі? Рідкісний колір. Одні кажуть, що вони світло— карі, інші — що жовті. Зараз вони були якимись блякло— коричневими. Про „гніздо“ на голові я взагалі мовчу. Як? Як за пару днів з красивої (про це мені говорили з дитинства, тож підтвердження є) жінки, я перетворилася на ЦЕ?
    Втомившись шукати п’ятий кут у кімнаті і без толку жонглювати колючою лазаретною ковдрою, я зважилася на втечу. Точніше, на прогулянку, бажаючи заспокоїти ниючу ногу і провітрити затуманену голову. Виламавши пару зубців у гребінці, але привівши волосся в належний вигляд, я зібралася на прогулянку. „Так ніч же“,— сказав розум. „Сил немає сидіти в чотирьох стінах“, — сказала моя впертість. У мене до постільного режиму з дитинства сильна неприязнь, тож розум був змушений замовкнути. Через кілька хвилин я вже брела парковою доріжкою, кутаючись у пальто і шарудячи опалим листям під ногами.
 Вітер підхоплював його, катав по траві, збирав у маленькі смерчі й розвіював, несучи в небо. Уже було не так тепло, як у вересні, повітря було ароматним і вологим, над землею здіймався легкий серпанок осінніх туманів. А хмари неквапливо повзли небом, то ховаючи товстуна —місяця за своїми шматками, то оголюючи його для кращого огляду.
  За спиною щось десь хруснуло. Я завмерла на доріжці і, озирнувшись, постаралася вгамувати свою паніку, що кидається в істериці. Мало що, де і чим може хрустіти. Їжачок гілочкою, Бублик кісточкою... моя буйна і часом дещо неадекватна фантазія люб’язно надала картинки з газети, м’яко натякаючи, хто і, головне, КИМ може хрумкотіти в темряві ночі. І мені відразу так спати захотілося. Там у палаті тепло, добре, двері міцні, вікна маленькі, стіни товсті. Так, терміново спати. Спати, спати, спати... зі світлом.
  І я гордо задріботіла назад, проклинаючи свою тягу до прогулянок і нездатність розвинути потрібну швидкість для втечі. А в кущах знову щось хруснуло, а потім зашаруділо.
— Бу— бу— бублик? — з надією в писклявому голосі покликала я. — Хороший мій, не лякай мене, йди сюди.
  От хто мене тягнув за язик? От навіщо я взагалі рот відкрила? Адже сидів там хтось під кущем, хрустів собі чимось. Або кимось. А тепер він загарчав і, судячи з шурхоту, рушив у мій бік. Я теж прискорила рух до заповітних стін лазарету. Але, як то кажуть, „не тут— то було“. Перед моїми ясними очима, що збільшилися від страху, вийшла фігура, загородивши шлях до подальшого відступу.
  У фігури в наявності була велика статура, кігті на потужних руках і бурштинові очі, що яскраво світяться. Моя логіка перебувала в цілковитому ступорі і судомно шукала хоч якесь пояснення побаченому. Пояснення знаходитися відмовлялося, а паніка, об’єднавшись з уявою, у всіх фарбах малювала продовження тієї моторошної, кривавої картинки, що я бачила. До речі, у нещасної жертви „невідомого вбивці“ позначилися мої риси.
— Добрий вечір, ви до кого? — тоном класної дами вирішила уточнити я.
   А що? Ще жевріє надія, що це все плід моєї фантазії, або якийсь оптичний феномен, або... не знаю, але мовчати страшніше. А ще розмова давала змогу виграти час і відгвинтити навершя ціпка. На цьому нехитрому занятті я і сконцентрувалася з усією притаманною мені старанністю.
  Відійшовши від шоку, мій пазуристий співрозмовник загарчав. Ось просто чудово! Мені очей, що світяться, було цілком достатньо! Що я з цим усім робитиму? Моя логіка від гріха подалі зомліла, не витримавши натиску фактів. Кермо влади взяв страх. Як я примудрилася відстрибнути в момент нападу, для мене залишилося загадкою. Але отямилася я вже жваво повзучи геть травою в бік колючих заростей шипшини.
— Допоможіть! — жалібним писком вмираючого кошеняти покликала я.
  Кого кликала? Не знаю, але так хоч залишалася надія на порятунок. Гарчання за спиною наближалося, але я цей факт ігнорувала, активно повзучи в бік кущів навкарачки. Спідниця дуже заважала, але бажання жити дуже активізувало. На жаль, я на своїх „чотирьох“ пересувалася не так спритно, як мій переслідувач. Мене схопили за ногу і жорстко смикнули назад. Я оголосила парк повним муки криком і нецензурним вигуком. Моя нога! Кінцівка немов вибухнула від болю, в очах потемніло, а в душі підняла голову лють. Сволота! Ну вбиваєш, так вбивай. Навіщо ж мучити? Страх був скинутий з п’єдесталу тієї ж миті.
— А ну пусти мене, зараза неадекватна! — рявкнула злюща дама середніх років і з усієї сили шарахнула нахабу ціпком по кошлатому тім’ячку.
  Нападник завив, повторюючи мою нещодавно відтворену арію, і, втративши пильність, розтиснув пазуристі пальці. А я потроїла своє прагнення в колючі обійми шипшини. Окопаюся там, і нехай бігає навколо скільки влізе. А там огорожа, а під нею вчора Бублик підкоп зробив. Прорвуся... Якщо жити захочеш, і не в таку щілину просочишся. Мої „наміри“ завершилися несподіваною зустріччю. Вони мовчки дивилися на мене, потопаючи в пожухлій траві, в оточенні опалого листя. Тупоносі, вичищені до дзеркального блиску, з оббитими залізом п’ятами. Чоботи. У чоботях, на несподівану мною радість, знайшовся метр Легран. Бачить небо, я у своєму житті батькові так не раділа, як появі метра.
— Ноаріс, я ж просив не вештатися вночі в парку! — пророкотало начальство.
  Та я в цей парк і носа більше не покажу. Тільки заберіть мене звідси, бажано живу й неушкоджену. А метр, продовжуючи мене дивувати, з незворушним виглядом дістав з— за спини шаблю. Спокійно переступив свою приголомшену підлеглу і легким кроком пішов на зближення з „непроханим гостем“. Я спробувала піднятися, але у метра, мабуть, були не тільки шабля за спиною, а й очі на потилиці:
— Лежати! — холодно наказало начальство.
  Чесно, я від його тону ще б і в листя зарилася. Далі мій здоровий глузд почав кидатися в лабіринті свідомості, намагаючись відшукати вихід, зрідка спотикаючись об бездиханну логіку. Нетрі незрозумілих фактів згущувалися навколо, погрожуючи поглинути як свідомість, так і здоровий глузд вашої покірної слуги.
  Для початку отямився і загарчав наш „невідомий“, почавши задкувати, дивлячись на Леграна очима, що світяться. Місяць знову явив свій лик з— за уривків хмар, і мій здоровий глузд спочив з миром. У „невідомого“ були ікла, кігті і клапті кошлатої шерсті, що покривали все тіло. Далі більше. Метр Легран зобразив дивний рух рукою. У його розкритій долоні з’явилися клуби сизого чи то диму, чи то туману, в яких я виразно розгледіла спалахи крихітних блискавок.
— Ти порушив мої кордони, — холодно повідомило начальство кошлатому порушнику. — Я даю шанс здатися або піти... або буду змушений захищатися.
  Порушник вишкірився, загарчав і здійснив маневр, що віщував Леграну швидку смерть від розриву горла. Але маневр був розгаданий, а в чудовисько, що кинулося на метра, полетів той самий „туман“, який набув форми кулі. У ночі пролунало протяжне виття, запахло паленою шерсттю, а невідомий відлетів на кам’яну доріжку парку. Мій шок набув страхітливих масштабів, змусивши завмерти в тій самій сидячій на траві позі. Легран і кудлатий „хтось“ стали кружляти доріжкою, як два диких коти, перед тим як вчепитися в шкурки один одному.
— Потрібно викликати патрульних! — подала я голос, намагаючись піднятися на ноги.
 Логічно ж? Мені на той момент логіка була недоступна, тож про що подумалося, те й сказалося.
— Це зайве! — відгукнулося начальство. — Їм нічого тут робити.
  Метр був сам спокій, немов він не кружляв нічним парком із шаблею в руці, а вичитував мене у своєму похмурому кабінеті. Я продовжувала вражати себе й інших дикою нелогічністю суджень.
— Але це ж він!  Той самий, із газети! — віщала я, так само сидячи на траві й намагаючись виплутатися з пишних спідниць.
— Безперечно, він самий, — усміхнувся Легран.
  Те, що сталося потім, остаточно позбавило мене сил піднятися. „Звір“ загарчав і знову кинувся на Леграна. Метр зробив невловимий маневр, рубанувши цього разу нападника шаблею, а не вдаривши „димом“. Лезо ковзнуло по волохатих грудях, бризнула кров, пролунало протяжне скиглення, немов десь віддавили хвіст собаці. Нападник завив, падаючи на коліна і закидаючи голову. Метр із шаблею опинився в нещасного за спиною, схопивши того за кошлату шевелюру.
  Сріблястою блискавкою зметнулася шабля, лезо блиснуло в місячному світлі й опустилося. Пролунав чавкаючий звук розрубаної плоті, і обезголовлене тіло впало на кам’яну доріжку парку. Мене замутило. Шлунок дбайливо збирав по своїх засіках залишки мізерного сніданку і спішно готував його до евакуації. Легран, який так само стояв над бездиханним тілом, відкинув відрізану голову, і та з тихим шурхотом покотилася доріжкою. А потім два елементи, якими стало колись єдине тіло, спалахнули синім полум’ям, на очах перетворюючись на порох.
Я почала відповзати, попутно відгвинчуючи рукоятку ціпка. Клацання — і на волю вибралося тонке, схоже на шило лезо. Воно танцювало і підстрибувало в моїх тремтячих руках, даючи нехай і кволу, але надію на самозахист. Чому самозахист? А тому, що метр, який втратив інтерес до решток убієнного, рушив у напрямку мене, що активно відповзала до шипшини. Хоча, якщо зіставити все, що я щойно побачила, мені слід, не зменшуючи темпу й ентузіазму, повзти у напрямку до психіатричної лікарні. Мене, судячи з усього, там уже чекають і навіть готують окрему палату з м’якими стінами і зручну сорочечку з довгими рукавами. На жаль, моє відповзання було віроломно перервано вербою, що росла в парку.
— Отже, меса, що ж вам не спалося? — наближаючись, пророкотав мій директор. — Мммм, який у вас чудовий гвіздочок. Віддайте, а то поранитеся.
  Легран скептично оглянув мій недоклинок і одним рухом вирвав його з ослаблих пальців. Моє єднання з вербою тривало, я вдавлювала себе в шорсткий стовбур із таким напором, що ймовірність того, що я зрушу або викорчую це кляте дерево, зростала з кожною секундою.
— Ме— ме— метре, — пролунав тихий голос із заростей. — Ви тут? Ви його спіймали?
  Голос Пелпропа я впізнала відразу. А ось побачити самого носія злегка вібруючого тембру виявилася не готовою. Почнемо з того, що в Пелпропа були роги. Не в сенсі, що його дружина була жінкою вітряною і нерозбірливою у зв’язках. А в прямому сенсі РОГИ, що стирчали з буйної мідної шевелюри робітника. І копита були, які дзвінко цокали по камінню, поки цей індивід нісся до Легрнана з лопатою напереваги. Мій сповнений істеричних ноток сміх відволік присутніх від продовження бесіди і чітко окреслив, хто саме потребує термінової госпіталізації.
  Пелпроп завмер на місці й... фиркнув. Повністю копіюючи звуки обурення будь— якої поважаючої себе конячки. Легран, який до цього просто мене роздивлявся, став дивитися на мене пильніше і зліше. А я знову відзначила зміну зовнішності метра. Чорні пасма зміями спускалися на плечі й нижче, сяйво навколо фігури посилилося. Але ліве моє око продовжувало обережно косити в бік рогатого працівника з лав обслуговуючого персоналу.
— А це вже цікаво, меса, — сідаючи поруч зі мною навпочіпки, усміхнувся Легран.
  Мені цікаво не було, мені було страшно і моторошно. А ще погано, про що я й вирішила дати зрозуміти начальству, почавши непритомніти. Рятівна темрява вже тягнула до мене свої замурзані лапки, але Легран, як завжди, все і всім зіпсував.
— Відставити! — дбайливо рявкнули на мене. — В очі дивитися!
  І мене, ігноруючи опір, схопили за підборіддя, змушуючи дивитися на метра.
— Що ви такого побачили, Ноаріс, що стали блідішою, ніж зазвичай? — допитувався в мене Легран.
— Маячню, — охоче повідомила я радше собі, ніж метру.
— От як? — з легкою усмішкою вимовив Легран.
— Так, так. Я ж марю? — з надією занила я, хапаючи метра за одвороти піджака.
  Метр проричав щось обурено— лайливе. Пелпроп, який так само позував в обнімку з лопатою, тихо ойкнув. Я ж із дитячою надією в погляді дивилася на Леграна.
— Ходімо, Ліарель, — зітхнув метр, хапаючи мене під пахви. — Поговоримо в теплі.
— Я з вами нікуди не піду, — знову починаючи „зрушувати“ вербу, пискнула я.
— Добре, — погодився Легран. — Поговоримо в холоді. Як бажаєте. Цього вечора все для вас.
  І мене, заступника директора, дорослу жінку з вищою освітою, зваливши на плече, понесли геть із парку. Я запищала і спробувала зупинити це непотребство, хапаючись за кущі, дерева і лавки. Але Легран незворушно відліплював мене від рослинності та садових меблів і тягнув далі. Пелпроп у компанії рогів і лопати мовчазно попрямував геть із парку. Я спробувала закричати, але вічно вдарялася обличчям об спину Леграна, через що потрібної тональності так і не досягла. А потім мене і зовсім з плеча зняли і, обійнявши під грудьми і притискаючи до грудей метра, понесли далі, затискаючи рот вільною рукою.
  Мене донесли до лазарету, протягли темним коридором і поставили перед дверима палати, звідки я так необачно вирушила гуляти. Ось, удома треба сидіти, а не вигулювати охочі до пригод частини тіла темними закутками, на радість усякій нечисті.
— А тепер давайте поговоримо, — відчиняючи двері, вимовив Легран.
  Я слухняно зробила крок через поріг, а потім, не гаючи часу, із силою рвонула двері, навалюючись на них усією своєю скромною вагою.
— Що за... — спантеличено мовили за дверима.
— Одну секундочку! — пискнула я, підпираючи двері стільцем.
— Ноаріс, що це за витівки? Відчиніть! — грізно проричали з -за дверей.
— Зараз, — відгукнулася я, підтягуючи до дверей комод.
— Ліарель. Припиніть істерику, я нічого вам не зроблю, — загрозливо пророкотав за дверима Легран.
— Охоче вірю, — прохрипіла я, штовхаючи до дверей ліжко.
  Попутно я роздумувала, чим ще можна забарикадувати вхід у палату. Ручку дверей кілька разів смикали, лаялися, висловлюючи цим коротким вигуком своє ставлення до мене і думку про мій розумовий розвиток. А мені— то що? Я життя своє рятую і залишки розуму, що ще не розмазало об „казкову“ дійсність школи Ергейл.
— Ліарель, я розумію, ви налякані, — бубонів під дверима Легран. — Але клянуся вам, що ви в безпеці.
— Я й не сміла сумніватися, — відгукнулася я з підвіконня, на яке ледве залізла.
  Тремтячими пальцями я намагалася відкрити шпінгалет, що утримував раму в закритому стані. Шпінгалет, зараза, відкриватися відмовлявся. Легран потихеньку втрачав свою люб’язність, сатаніючи під дверима.
— Або ти зараз відкриєш ці демонові двері, або я їх виламаю! — заявили мені.
  І виламали двері. А як же дати час подумати? Я от чесно задумалася над тим, що розбити вікно теж вихід, але поки вирішувала, чим краще: ногою чи рукою — Легран рушив у наступ. Не міг почекати? Метр легко, як рись, перемахнув через комод, що впав на підлогу, протиснувся повз зрушене ліжко і неквапливо попрямував до мене. Я продовжувала тулитися до холодного скла і машинально смикати злощасний шпінгалет.
— Воно не відкриється, — з усмішкою повідомило мені начальство. — Злізайте, Ліарель.
— Що з Флінном? — пошепки відгукнулася я.
— Спить, — також пошепки відповів Легран. — Тож закінчуйте шуміти, а то докторові завтра рано вставати.
— Ви його вбили, зізнайтеся, — плаксиво заявила я, так само йолозячи ниючими тилами по склу.
— Ноаріс, я зараз вас уб’ю, — холодно вимовило начальство. — І закопаю, і станцюю на могилці. А Флінн під чарами і просто спить. Але я не можу приспати всю школу, тож годі галасувати і злізайте.
  І до мене простягнули руки, натякаючи, що допоможуть злізти. У мені жеврів боязкий промінчик надії, що мою постать на підвіконні помітять з вулиці і прийдуть рятувати. Але потім я згадала, хто там бігає в темряві, і знайомитися з можливим рятівником передумала. Легран із незворушністю паркової статуї допоміг мені злізти з підвіконня, поставив на підлогу.
— Хочете отримати відповіді на запитання, будьте ласкаві сісти, — злісно заявили мені й ткнули пальцем у бік ліжка.
  Довелося покірно сісти на ліжко. Сітка дбайливо колисала мене, зіщулену в кутку, Легран продовжував стояти біля вікна, пропалюючи поглядом дірку в стіні. Чому в стіні? Тому що в мені вже пропалили не дірку, а прірву, тож шлях до стіни за моєю спиною був повністю відкритий.
— Розповідайте, — холодно скомандували мені.
— Що розповідати? — хрипло і невиразно відгукнулася я.
— Що за обряд ви провели? Якій почварі що пообіцяли? — тоном досвідченого дізнавача продовжував Легран. — Я не знаю, що ви там створити примудрилися.
— У вас лихоманка? — обережно уточнила я. — Який обряд? Ви про що?
   Я очікувала холодної відповіді. Я очікувала чергової капосної ремарки. Але я не очікувала, що мене схоплять за плечі і, піднявши з ліжка до рівня свого обличчя, продовжать спопеляти поглядом. Чесно, зараз мені стало ще страшніше, ніж у парку. Не очікувала я такої силищі від худорлявого, схожого на жердину Леграна.
— Я про те, меса Ноаріс, — реву метра Леграна міг позаздрити будь— який олень у шлюбний період, — що ще вчора ви були звичайною жінкою, яка отруювала мені життя, а сьогодні від вас фонить магічною силою, як від досвідченого мага— практика.
   Чому я ще перебувала у свідомості, не знаю. За логікою, я вже мала зомліти в ту саму мить, коли побачила сутичку Леграна і „звіра“. Але ні, я продовжувала наполегливо зберігати себе в собі, з чистої цікавості.
   Мені просто було цікаво, це я божеволію чи Легран? З огляду на останню фразу, ми з метром, у разі госпіталізації, будемо спілкуватися перестукуючись через стінку. А на прогулянках у дворику лікарні обговорювати колір випитих за сніданком пігулок.
— Що, вибачте? — на більше я, на жаль, не була здатна.
  Легран, схоже, розгубився, з підозрою вивчаючи мої чесні і повні здивування очі. Я продовжувала дивитися на метра, бовтаючи ногами в повітрі. А ще судомно міркувала, чи будуть мене взагалі випускати з палати, чи прогулюватися я буду виключно навколо нічного горщика? Половину дня за годинниковою стрілкою і половину дня проти годинникової стрілки з перервами на обід і сон. Що ж, ходити я люблю, тож перспективи у мене найбільш „райдужні“.
— Ноаріс, ви проводили якийсь магічний обряд? — обережно уточнив Легран.
   Я чітко пам’ятаю, що одного разу, в запалі гніву, плюнула на двері кабінету начальства, побажавши тому померти в муках від корости. Але я не була впевнена, що це саме те, що цікавить Леграна. Я негативно похитала головою.
— Вам були явища дивних істот? Видіння? Ви чули нав’язливі голоси? — продовжував допит мій директор.
— А ви? — не втрималася від запитання я. — Судячи з усього, ви знаєте, про що говорите.
— Ви знущаєтеся?
— Я? — До мене все ж дісталася істерика, що затрималася десь. — Я знущаюся? Мене мало не вбили, на моїх очах відбувалися речі, які не піддаються жодним поясненням. У Пелпропа роги! А ви кричите без упину, немов я винна в державній зраді!!!
   Усе, сталося, хвилі істерики накочували одна за одною, мене починало трясти, а з очей бризнули сльози. Висячи в руках свого несамовитого начальства, я гірко оплакувала свій втрачений розум, поламане життя і проклинала тягу до прогулянок. Мене, невтішну і вщент розклеєну, посадили на ліжко і обережно присіли поруч. Простягнули носовичок. Чистий. Я вже почала підвивати від ридань, але хустку взяла. Мстиво в неї висякалася і повернула власникові. Дивно, мене не тільки не облаяли, а навіть простягнули склянку з водою.
— Заспокоїлася? — менш агресивно уточнив Легран, поки я, похрюкуючи від сліз, давилася водою.
— Що тут відбувається? — обережно прошепотіла я. — І що сталося з вами, Пелпропом і тим нещасним?
— З нами? — Легран дивно усміхнувся. — З нами не сталося зовсім нічого. Просто ви, пані, можете бачити цей світ таким, яким він є насправді.
  Останній ковток став мені поперек горла, і я почала кашляти й задихатися, щедро ділячись останнім ковтком із начальством.
— У сенсі? — віддихавшись, уточнила я.
 Ну а раптом я просто приглухуватістю страждати стала? У мене ж контузія.
— У сенсі те, що ви звикли вважати нормою, — обтрушуючи воду з рукава, роздратовано відгукнувся Легран, — нормою не є. А у світі, крім людей, існують ті, про кого заведено говорити як про героїв казок або легенд.
    Я задумливо дивилася на метра, притискаючи до грудей порожню склянку. Потім простягнула руку, перевіряючи, чи немає в Леграна жару. Ні. Потім перевірила лоб у себе. Теж немає. Значить, не жар...
— Ви не знаєте, де лікар зберігає довідники? — задумливо протягнула я, озираючись на всі боки.
— Навіщо це вам? — здивувався метр.
— Повинна ж я знати, на якій стадії шизофренії перебуваю, — з істеричним сміхом відгукнулася я.
— Ви не збожеволіли, Ліарель, — втомлено зітхнув мій директор.
— Готова з вами посперечатися.
— Загиблий у парку був перевертнем, і він убив тих нещасних дівчат, про яких писали газети, — спокійно й рівно повідомив Легран.
 О! Мені не потрібен довідник, мені потрібна мотузка, кляп і парочка міцних хлопців— санітарів. Де ж ви, хлопці? Вас тут чекають не дочекаються.
— Перевертень? — спокійно уточнила я.
   І так само обережно, щоб не робити різких рухів, відсунулася від метра. Далі. Ще далі. Оп, спинка ліжка. Яка жалість.
— Так. Ми з Пелпропом і його дочкою виманили перевертня в парк, — стежачи за мною, почав викладати Легран. — Міккі слугувала приманкою, але на жаль, більш апетитною вбивці здалися ви.
    Я задумливо крутила в пальцях склянку і тупо витріщалася на піджак Леграна. Отже, метр не тільки вбивця і шкуродер, він ще й втягнув у цю справу ученицю школи та її батька. О небо, куди я потрапила і коли мене вже відвезуть звідси? Усю нашу з Леграном бесіду я раз у раз поглядала на двері, чекаючи, коли в них з’явиться Флінн зі своїм незмінним шприцом і оголосить, що мені пора прокидатися. Але, мабуть, я цього не дочекаюся.
— Ліарель! — Метр знову схопив мене за плечі і змусив на нього поглянути. — Не знаю як, але ви отримали магічний дар, який дає вам можливість бачити крізь личину. Тепер для вас не залишилося таємниць у цьому світі, ви бачите тих, хто жив у ньому від самого початку, але змушений приховувати свою справжню подобу.
— Я маг? — Я вже навіть дивуватися втомилася. — Але як таке можливо?
  Ніколи не думала, що сидітиму й обговорюватиму подібну нісенітницю із серйозним виглядом. І з начальством.
— Є всього кілька способів отримати магічний дар, — спираючись спиною на узніжжя ліжка, продовжив метр. — Найпростіший — отримати його у спадок. У вас у роду були відьми?
— Була двоюрідна тітка, яку так називали, — знизала я плечима. — Але там справа радше в характері.
  А що мені залишається? Я на межі істерики, і єдиний відомий мені спосіб впоратися з нею — це гумор.
— Добре, — куточок губ метра сіпнувся в пародії на посмішку. — Є випадки, коли силу маг дарував своєму приймачу або її отримували за допомогою обряду, — продовжував метр. — Вам дарували або ви знаходили дивного вигляду каблучки, кулони, браслети?
— Метр, я насилу знаходжу дорогу до ліжка вечорами, — зітхнула я. — Ні, я нічого не брала в дар і нічого не знаходила.
— А в момент вибуху?
— Що в момент вибуху?
— У вас не було дивних видінь, відчуттів?
— Крім того, що я померла? — прокинулася в мені виразка, що досі дрімала.
   Я задумалася, згадуючи той дивний сон, що бачила, поки лежала під завалами шаф і побілки. Довелося переказати Леграну свій сон у всіх подробицях. Судячи з обличчя метра, запитань у нього стало тільки більше.
— І? — уточнила я, закінчивши викладати сюжет своїх галюцинацій.
— Мабуть, у момент вашої смерті дух зумів увібрати крупицю чужої сили.
— Це як?
— Сила — це частина світобудови, як і душа, — розвів руками метр. — Вони не вмирають, а просто залишаються в темряві, чекаючи свого переродження. Ви померли на коротку мить, тож ваше воскресіння цілком скидалося на народження. А відповідна сила просто знайшла потрібне їй тіло. Тому маги в більшості своїй спадкові. Для сили потрібне певне тіло, з певними параметрами.
— І що за сила в мене?
— Поняття не маю, — знизав плечима Легран. — Це зародок. Він тільки освоює нову оболонку. Ви як новонароджений маг, навіть дихати людина починає не відразу. Ось і силі потрібно зміцніти.
— І що мені тепер робити?
— Жити. І, за можливості, не волати на кожному повороті, що в когось є роги або хвіст. Це ускладнить ваше життя. — І метр знову посміхнувся. Дивна зміна.
— До речі про роги...
— Далися вони вам! — Ні, зміни в Леграні мені привиділися.
— І все ж, хто такий Пелпроп?
— Фавн, меса, — охоче відповів метр. — І дружина, і всі семеро його доньок. Усі фавни. І у всіх роги.
— Дивно... А ви, виходить, маг?
— Виходить, — благодушно кивнули мені.
— А який? — Я вже увійшла у смак, і в мені також проклюнулася цікавість. — Світлий чи темний?
   У дитинстві я провела не одну годину за книжками. А що робити, якщо моє сумне дозвілля скрашували лише полиці з книжками та стареньке фортепіано? А ще краєвид за віконцем, біля якого я сиділа в кріслі, не маючи сил навіть нормально пройтися кімнатою. Батько і мати намагалися приділити мені будь— яку вільну хвилинку, але, як не старайся, крім мене в кожного була купа справ і обов’язків. Незабаром я звикла бути одна і світ книг майже повністю замінив мені реальний. Я жила в „книжкових“ містах, дихала їхнім повітрям і милувалася архітектурою.
  Я перечитала безліч легенд і казок. Епоси, романи, детективи — я заковтувала їх, як кашалот планктон. Що ж, таке захоплення романтикою і казками допомогло мені забути про біль і свою неповноцінність, дозволяючи зануритися у вигаданий світ. На жаль, це обернулося для мене зайвою наївністю і довірливістю. А це рідко грає на благо тим, хто живе у світі реальному.
— Усе ж ви не безнадійні, — хмикнуло начальство. — Казки читали... Тільки це міф. Магія кольору не має. Це всього лише сила.
— Але як же лиходії... і темні маги?
— А як же шкуродери та вбивці? — парирував метр, склавши руки на грудях. — Магія, як зброя, немає поганої і доброї сили, як немає доброї і злої зброї. Один і той самий клинок може як завдати удару, забираючи життя, так і відбити напад, життя рятуючи. Будь— яку силу забарвлюємо ми самі і наші мотиви.
   Я задумалася, неспішно перевертаючи звивини й осмислюючи почуте. Голова знову почала гудіти, втома прийшла на зміну нервовому тремтінню, і відчуття було таким, немов я з ранку до ночі розвантажувала вагони.
— Лягайте спати, Ліарель, — встаючи з ліжка, запропонував Легран.
— Та я сьогодні вже не засну, — позіхаючи в кулак, промимрила я і позіхнула знову. Потім ще раз, а потім відчула, як мене вкладають у ліжко. Я напружилася, коли Легран обережно накидав мені на плечі ковдру. Почекала, чи піде за цим подушка на обличчя. Ні. Ну і славно. І я зі спокійною совістю попливла у світ мрій.