Розділ 1

— Меса, а ви впевнені, що це гарна ідея? — уточнив у мене Пелпроп, підіймаючись на драбину.
— Звичайно, — кивнула я, перебираючи рулони ватману. — Тут і освітлення хороше, і стіна рівна. Почнемо звідси.
  І я ткнула рукояткою ціпка, уточнюючи місце, з якого слід почати. Пелпроп зітхнув і почав прикріплювати кнопкою перший аркуш із дитячими малюнками. Вчителька початкових класів Клея Гарді, що стояла поруч, продовжувала нервово крутити головою, постійно здригаючись, як тільки чула найменший шурхіт у коридорі. Я відчувала себе ватажком злодіїв— невдах. Чесне слово, дитячий садок якийсь.
— А метр— директор точно схвалив цю ідею? — уточнила в мене Клея.
— Звичайно, — не моргнувши оком, збрехала я, розправляючи нижній край стінгазети і пришпилюючи її до стіни кнопкою.
  Легран, звісно, вислухав мою пропозицію, покивав і... відмовив. Як і в сотні інших випадків до цього. З якою б ідеєю я не заявилася до метра, він завжди відповідав однаково зло і ємко — „ні“. Для метра— директора існувало тільки дві думки: його і неправильна. Будь— які пропозиції та ідеї відкидали одразу. Наше з метром „ідейне“ протистояння почалося з першого мого робочого дня і тільки наростало в процесі співпраці. Начальство відкидало всі мої задуми, а я шукала лазівку для їхнього втілення.
  Я оцінююче глянула на перший аркуш із дитячими малюнками, з яких ми з месою Гарді вирішили зробити виставку на тему „Мій перший місяць в Ерґейл“ для першокласників. Діти з’їхалися на навчання з усіх куточків імперії, їх розлучили з рідними, вони нудьгували й сумували. І я вирішила, що подібна акція трохи підбадьорить малечу. Метр Легран назвав цю ідею „балаган“ і рішуче заборонив. Тож наразі я злісно порушувала статут школи. І робила це із задоволенням і зловтіхою.
  Пелпроп, який возився з аркушами, гикнув. Клея охнула і почала задкувати. Судячи з того, як ці двоє спішно мімікрували під елементи декору і зливалися з навколишнім „ландшафтом“, неприємності вже наближалися. Я навіть могла розчути їхні впевнені кроки, що розліталися луною по похмурих коридорах школи. А потилицею виразно відчувала спопеляючий погляд димчасто— сірих очей.
— Що це? — гримнув над моєю головою злий хриплуватий голос.
— Стінгазета з роботами початкових класів, — розвертаючись, повідомила я.
  Пелпроп розпластався на стіні, притискаючи до неї черговий аркуш ватману, і намагався нічим не видати своєї присутності, сподіваючись зійти за ще одну „каляку— маляку“. Клея бліднула обличчям і, ховаючи за спину дитячі малюнки, повільно відступала під покров колони, що стояла поруч.
— Що ви собі дозволяєте? — ввічливо проричали наді мною.
— Дозволяю виконати вимогу міністерства, — ховаючи сарказм за чемністю, вимовила я. — Адже за цим мене сюди і направили.
  Легкий реверанс і схилена голова дали змогу приховати усмішку, що прослизнула по губах. Клея за моєю спиною тихенько охнула. Судячи з шурхоту паперу, Пелпроп вирішив відступати поповзом і почав це робити по стіні. Одна я стояла в епіцентрі урагану на ім’я „метр Даєн Легран“ і зловтішно посміхалася. Він і справді вірив, що я танцюватиму під його дудку?
Легран продовжував спопеляти поглядом малюнки, немов там були зображені не дитячі забави, а вульгарні картинки з арсеналу досвідченого збоченця. Зі стін на метра дивилися портрети вчителів, що різко відрізнялися від оригіналів, але так старанно розфарбовані дитячою рукою. У мене ось, наприклад, волосся було помаранчевим, а не золотавим, як у житті (ну загубили жовтий олівець, з ким не буває), але кострубатий напис „Меса Ліарель Ноаріс“ відкидав будь— які сумніви. Навіть ціпок мій намалювали і окуляри, з синіми скельцями, які я люблю вдягати в сонячний день. І ланцюжок хронометра, з яким я не розлучаюся. Зайчики мої розумненькі, курчата мої уважні.
  Метр талантів першокласників не оцінив, продовжуючи з ненавистю споглядати на зображення того, як ми з дітлахами ходили по гербарій, як знайшли в лісі гриби і їжака. Так— так, те чудовисько з вискаленою пащею і моторошними шипами на спині і є їжачок. Люсі сама зізналася, що малювати їжака не вміє. Ну і що? Ми просто підписали, що це їжачок. І грибочки підписали, щоб їх із деревами не плутали. Можна подумати, Легран народився вже з дипломом художньої Академії!
— У мій кабінет. Негайно! — рявкнуло начальство, перевівши погляд на Пелпропа, який відчайдушно маскувався під фреску.
  Я теж глянула на робітника. Ще трохи завзяття — і його доведеться відскрібати разом зі штукатуркою. Легран розвернувся так різко, що мене ледь не перекинуло поривом протягу. Зітхнувши, і передавши Клеї „букет“ з аркушів ватману, я пошкандибала слідом за метром. Гуркіт його кроків розлякував дітей і вчителів, що з’являлися в коридорах. Мій невиразний тупіт і клацання ціпка, що вдарявся об паркет, губилися в цьому гуркоті, як і моя квола постать на тлі височенного і злющого директора. Я раз у раз ловила на собі співчутливі погляди школярів, що причаїлися в кутах. Нічого, я міцна. Не дивіться, що така квола на вигляд. Зовнішність оманлива.
  Легран влетів до кабінету першим, і тільки знання манер метра врятувало мене від отримання на чолі милої лілової гулі. Я вчасно виставила руку перед собою, не давши дверям заліпити мені по лобі. Мене змело стулкою, потім повернуло назад. На жаль, ті жалюгідні кілограми, що я зуміла наростити на скелеті, були не страшні потужній дверній пружині. До кабінету я увійшла з другого разу, натужно пихкаючи і відкриваючи кляті двері.
 Секретарка, що сиділа в приймальні, осяяла мене захисним знаком і підбадьорливо помахала вслід. Не треба, мене так просто не візьмеш! Хоча метр дуже навіть мріяв узяти. За горло. І душити, душити, душити. Але на моєму боці був закон і кримінальний кодекс. І вони обіцяли метру життя недовге, а смерть ганебну в разі втілення його бажань у життя.
  Мене метр не злюбив з першого дня. Просто Легран примудрився вижити сьомого зама за рік, і вище керівництво дійшло висновку, що наступного вони призначать самі. Ось так ми з метром і стали працювати разом в атмосфері взаємної ненависті, що наростала. Але в мене є козир, звільнити мене можуть тільки в міністерстві, а Леграну залишається кидатися кабінетом у безсилій злобі, гризти підвіконня і малювати в мріях картини моєї випадкової смерті. Були ще спроби від мене відкупитися, залякати, доконати. Але я залишилася на посту і йти з нього не збиралася.
  У нашому суспільстві жінці не так— то й легко пробитися від простого вчителя до заступника директора. Надсилаючи свою кандидатуру на конкурс, я керувалася чарівним принципом: „А раптом?“. Судячи з усього, у міністерстві теж керувалися девізом: „Ну а хто?“. А може, наявність диплома психолога стала в нагоді? Але підозрюю, що кандидатури на роботу з Леграном більше не було, і я перемогла, посівши призове місце в безстрашній сутичці із самою собою.
— Я вас уб’ю! — гарчало начальство, пробираючись за стіл до свого крісла. — Ноаріс, я ні про що так не мріяв, як про ваше вбивство!
  Я теж вирішила присісти на стільчик, скромно склавши руки на колінах.
— Вас повісять, — спокійно нагадала я, розправляючи складки сукні.
— Зате здійсниться мрія всього мого життя і я помру щасливим! — відкидаючись на спинку крісла, зітхнуло начальство. — Ось чим я небо прогнівив? За що мене вами покарали?
— Але, що я такого страшного зробила? — не витримала я, обурено дивлячись на начальство.
— Тобто перетворення шкільного холу на балаган, це „НІЧОГО“? — пророкотав метр, поглядом розбираючи мене на запчастини.
— Це не балаган, це виставка дитячих робіт, — наполегливо і непохитно мотала я нерви метру.
— Моя школа не дитячий садок!
Від реву Леграна задзвеніли шибки і щось гримнуло в коридорі. Сподіваюся, це не меса Нікс знову в непритомності валяється? Ми з Леграном уже втомилися її відкачувати після кожного нашого з ним скандалу. А скандалимо ми постійно, і потім я спішно ретируюсь до свого кабінету, а метр ще довго костерить мене, стоячи в коридорі. Я прислухалася: у коридорі щось зашурхотіло, заохало і заскрипіло. Ну і славно, сама до тями прийшла.
— Почнемо з того, що школа не ваша, а державна, — вирішила огризнутися я.
  На мене подивилися. Виразно. Висловитися словесно метру заважало сяке— таке виховання, але погляд передавав усю гаму емоцій, які відчувають до мене. Якби поглядом запалювали, то я б уже палахкотіла синім полум’ям щоразу, як ми з начальством зустрічалися. Я посміхнулася. Теж виразно. Метра перекосило.
— Газету зняти, дірки в стіні затерти, вам догана. Пелпропу і Гарді занесення в особисту справу! — рявкнув Легран і сховався від мене за пом’ятою бульварною газеткою. — Ви вільні, меса.
  Я, звісно, навіть не думала йти, зручно відкинувшись на спинку крісла. Легран злісно шарудів газетою, цокав маятник хронометра, що висів на стіні. За вікном гуло і пихкало місто, оголошуючи світ ревом моторів, дзенькотом трамваїв і свистом регулювальників, які з ранку до ночі стовпами стирчали на перехрестях. Я відверто занудьгувала, але йти навіть не збиралася. Згодом така манера спілкування стала для нас із метром звичною. Він ніяк не міг зупинитися, а я вже ніяк не реагувала. І ми, огризаючись і плюючи на спину одне одному, продовжували тягнути школу Ергейл шляхом вдосконалення.
— Ноаріс, я розумію, зараз мода на страйки, — зітхнув начальник, вириваючи з— за замітки про падіж худоби в провінції. — Але я не парламент. Мене змором не взяти.
  І посміхнувся. Мда... Усі вовки імперії в єдиному пориві померли б від заздрощів, побачивши цей оскал. Цікаво, метр його довго репетирував? Он, навіть дзеркало в кабінеті стоїть. Мабуть, для таких цілей його сюди і тягли, обливаючись потом, робітники. Це ж не частина меблів, це жах якийсь у позолоченій рамі. Так і постає перед уявним поглядом образ директора, що красується перед дзеркальною гладдю.
  То так стане, то так, то ніжку відставить, то груди випне. І все з такою фізіономією, немов щойно випатрав людину, а рештки розчленував і зарив у горщиках квіткових, що на вікні причаїлися. Он як у них герань буяє, лякаючи візитерів і габаритами суцвіть, і їхнім протиприродним забарвленням. Одній їй тут добре, а от усім іншим погано. Метр— директор усім знаходив що сказати, за що накричати, у чому звинуватити.
— Вам не подобається нічого з мною запропонованого! — починаючи закипати, рявкнула я. — Ні нова методика викладання для молодших класів. Ні ідея драмгуртка, ні тематичні свята. Діти проводять тут більшу частину часу. Їм має бути тут цікаво!
— Вони сюди за знаннями, а не за веселощами їдуть! — гаркнув Легран. — Усе, Ноаріс, сховайтеся. Ідіть, зривайте зі стіни плоди незміцнілої дитячої фантазії. А я від вас втомився!
Залишилася сидіти. Метр— директор з зітханням підпер кулаком щоку й тужливо втупився на мене. Я посміхнулася. Леграна перекосило. Ми ще помовчали.
— Я просто намагаюся поліпшити роботу школи, — стримано почала я. — Внести новизну...
— Дякую! — рявкнули мені в обличчя. — Новизни й навколо вистачає. Благаю вас, меса, звольте вийти геть і зайнятися своєю прямою справою. — Поміркувавши, начальство зглянулося: — Якщо вас так тягне на наскельний живопис, то можете накалякати оголошення для учнів.
— Оголошення? — Я здивовано підняла брову.
— Так, — фиркнуло начальство. — Відсьогодні і на невизначений термін на території школи запроваджується комендантська година. Після заходу сонця всі мають перебувати до гуртожитку.
— А в чому причина такої суворості?
Легран мовчки розвернув до мене сторінку газетки, яку він терзав. Фу. Як Легран це читає? На жовтих сторінках дешевенького видання з мерзенним шрифтом красувалася розповідь про серію моторошних смертей у нетрях Мелкарса.
    Експерти губилися в здогадах, що за звір завівся в тутешніх місцях і чому його жертвами стають молоденькі дівчата. Що змушувало нещасних дівчат вештатися вулицями після заходу сонця і чому вони не бігли, побачивши дику тварину? І що занесло в місто дикого звіра? Одні стверджували, що це „елементарний“ вовк— людожер (так, ось так просто бігає містом і їсть людей), інші вбачали тут почерк божевільного, який уявив себе звіром. Треті шукали ознаки ритуального вбивства і навіть (о НЕБО!) почерк перевертня. Я гидливо відсунула від себе сторінку з маренням. Якщо я раніше вважала Леграна заразою, але розумною, то після побаченого в розумі й осудності метра я дуже сумнівалася. По губах моїх ковзнула глузлива усмішка.
— Що вас так розвеселило, меса? — роздратовано уточнило начальство. — Вас веселять смерті невинних дівчат?
— Мене веселять подібні припущення, — усміхнулася я. — Я розумію, звір або людина, пошкоджена розумом. Але перевертень! Це ж до якого стану упився редактор цієї жовтої гидоти, що пропустив на першу шпальту подібну маячню.
— Так, згоден, газетка так собі, — зітхнув метр, притягаючи видання до себе за пом’ятий край. — Але „шановні“ газети зайняті оспівуванням реформ і титанічної роботи парламенту. А до бід простих смертних їм і діла немає. А люди гинуть, меса. Убито вже три дівчини, але жодна „шановна“ газета про це не повідомила.
— Це, найімовірніше, звір. Але домашня тварина. Пес, найімовірніше. Де взятися вовку в місті? — знизала я плечима і ткнула пальцем у картинку, що зображала жертву злочину.
  На послуги фотохудожника видання коштів не мало, тому звернулося до послуг майстра олівців і гуаші, який розійшовся на повну силу, відпрацьовуючи копійчаний гонорар. На малюнку було зображено тіло юної дівиці з розкиданим по землі волоссям і поглядом, спрямованим у небо. Усе, крім обличчя дівчини, було однією суцільною кривавою раною. На мій погляд, очевидно, що людина при всьому бажанні і навіть з дуже великими психічними проблемами зробити таке не могла.
— Згоден, — кивнув метр, холодно дивлячись на картинку. — Це, найімовірніше, тварина. Жорстока й підла, — з дивною інтонацією вимовив Легран. — Упевнений, його скоро спіймають, але моя вам порада, утримайтеся від своїх вечірніх блукань парком, хоча б на деякий час.
— Не чекала, що ви станете хвилюватися за мене, — удавано— плаксиво промовила я. — Я зворушена.
— Що ви, меса! Про вас я не хвилююся. — Потиснув плечима метр. — Але мені щиро шкода ту тварюку, що заробить нетравлення, скуштувавши вашої крові. І дітей засмутять ваші кишки, намотані на кущ бузку в парку. Про месу Пелпроп я взагалі мовчу. Вона обожнює ці кущі...
— М... у газеті сказано, що страждають юні дівиці, — нагадала я Леграну. — Обидва ці поняття до мене не застосовні.
— Може виявитися, що цей „хтось“ погано бачить, — байдуже відгукнулося начальство.
— Яка зворушлива турбота про мою персону! — протягнула я.
— Ще б пак, ваша смерть принесе більше проблем, ніж полегшення. Інакше я б сам вас давно придушив, — гаркнуло начальство.
  Як мило.
— Тож якщо хочете принести користь, розповсюдьте мій указ серед учнів, — знову копирсаючись у сторінках газетки, відгукнулося начальство. — Усе, Ноаріс. Я від вас втомився.
  І мені вказали на двері. Я насилу стримала порив влаштувати скандал. Або тріснути метра по тім’ячку ціпком, а потім довго добивати бездиханне тіло, відводячи душу за все, що Легран висловлював мені день за днем. Але не буду. По— перше, лінь, а по— друге, я поняття не маю, де ховати труп.
  І тому, задушивши свою грізно гарчачу гордість, я пішла геть з цього складу металевих виробів. Моторошне місце, усюди ножі, арбалети, шаблі. Навіть лицарські обладунки загрозливо височіли за спиною Леграна, немов столітня бляшанка прикривала метра з тилу. Моторошний кабінет, і господар у нього такий самий. Похмурий і холодний, як небо в листопаді. Чорне волосся, пронизливі й холодні очі, різкі, позбавлені привабливості риси. І одяг директор обирав похмуро— похоронних відтінків. За той час, що я його знаю, білою на метрі була тільки сорочка, та й та на свято.
  Нерви вимагали негайного заспокоєння, і я поспішила їх утішити коротенькою прогулянкою в парку. Настрій у мене був такий, що, попадися мені зараз хтось, я точно придушила б його голими руками. У парку мене повільно відпускало, після третього „забігу“ головною алеєю настрій можна було назвати навіть хорошим. Бачить небо, якщо після кожного скандалу з Леграном я заспокоюватимусь, намотуючи кола довкола школи, то невдовзі довкола головного корпусу можна буде організувати рів із водою і запустити в нього рибок. Хоча, закінчу тут — і мене можна буде спокійно здавати в оренду за непогану плату в найближчі школи та приватні володіння. А що? Мені заспокоєння, наймачеві оригінальне ландшафтне рішення. Я ж не тільки колами ходити можу, а й по синусоїді, і зигзагами. Як то кажуть, будь— який каприз за гроші замовника. І все це завдяки нашому нелюб’язному метру Леграну.
  День був радісним і теплим, пахло опалим листям і квітучими на клумбі хризантемами. Вітерець приносив здалеку писк горобців і шум паровозів, що мчали вдалину. Їхні гудки розливалися над строкатою ковдрою полів, а клуби білої пари зливалися з хмарами, що притулилися на небосхилі.
  А за огорожею галасувало й пихкало місто, чиє безумство ховала від учнів огорожа з акуратно підстрижених туй. Ось процокала по камінню бруківки двоколка, запряжена стрункою кобилкою. Ось зі свистом і деренчанням пролетів пароцикл, підстрибуючи на кожному камінчику і дзвенячи, як стара консервна банка. На прощання він ще й гримнув вихлопом, залишивши пішоходів задихатися в хмарі чорного диму. По небу повзали дирижаблі, затуляючи сонце і відкидаючи на місто величезні тіні, схожі на химерних риб.
  Який контраст. Там божевільня, а в парку Ергейл тиша і благодать. Осінь щосили веселилася серед природи, немов пустотливе дитя з палітрою фарб. То тут, то там розбризкуючи яскраві плями по листю і траві. Погойдувалися берізки в золотистому мереживі, статечно дивилися на мене дуби, плямисті, немов на них хлюпнули фарбою. Велично шелестіли багряним листям клени. Лише смереки залишилися вірні своєму стилю і так само нахабно зеленіли, виринаючи з охристих заростей. Дивовижний, шляхетний, романтично— мрійливий світ бурштинових і багряних кольорів. Так і хочеться зірватися на біг і, шарудячи листям, бігти парком назустріч радості та веселощам. Але на жаль, бігати мені не дано. Я і ходжу— то з великими труднощами.
Ціпок дзвінко стукв по камінню алеї, вторячи моїм крокам. Черевик нещадно натирав ногу, кістка нила, як гнилий зуб, але я посилено ігнорувала цей саботаж прогулянки. На шляху до гарного настрою я ігнорую будь— які перепони, бо свято вірю, що настрій ми створюємо собі самі. Вітер обдував обличчя, але його дихання було все таким же теплим, незважаючи на те, що надворі правив строкатий жовтень.
  Пустували горобці, пірнаючи у високі гори з листя, яке наш всюдисущий воротар Пелпроп дбайливо нагріб по парку. Шурхіт мітли все ще чувся із заднього двору школи, отже, спорудження листяних „курганів“ ще не завершено. Бідолаха, добре хоч у стіну не вріс при Леграні. Пелпроп бадьоро вирулив з—за повороту і, закинувши мішок на плече, цокаючи підковами на чоботях, попрямував до чергової купи листя. Пустун— вітер всіляко намагався в цьому йому завадити, підхоплював листя, розшпурхував його по галявині, поривами змушував злітати його з дерев. Процес був схожий на чищення снігу в снігопад, настільки ж виснажливий і безглуздий.
  Дзвінкий гавкіт розігнав сонну атмосферу, заблукав у стовбурах дерев і потонув у скреготінні граблів по траві. Бублик, захлинаючись слиною і гавкотом, мчав у мій бік галявиною, здіймаючи клуби листя на своєму шляху, наче криголам, що розпорює арктичні льоди. Песик заклав складний віраж і на всіх парах протаранив листяний замет, дбайливо споруджений Пелпропом. Напакостив і так само з моторошним тупотом помчав до мене, а слідом за негідником нісся сповнений обурення крик робітника. Стрімка втеча маленького мерзотника завершилася в моїх розкритих обіймах, які я радо розкрила, присівши для зручності пса. Мій маленький обожнювач, мій галантний кавалер.
  Бублик ткнувся мені в щоку вологим носом і, повискуючи, почав крутитися в руках, бажаючи лизнути. Я була проти, тому пса розвернула спиною до себе і, утримуючи під гладкий животик, почала чесати за вухом. Бублик млів, смикав лапками і всіляко намагався показати своє задоволення від процесу. Напрочуд миролюбний бульдог вартував простори Ергейл. Статурою Бублик нагадував скоріше пуфик на гнутих ніжках, але ім’я своє отримав завдяки туго скрученому на гузні хвостику.
  За той недовгий час, що я встигла пропрацювати в Ерґейл, Бублик перейнявся до мене такою ніжністю і любов’ю, що кидався в обійми за першої ж нагоди і з будь— якого приводу. Далі до „роботи над ровом“ ми повернулися вже з Бубликом. Я пообіцяла собі ще одне коло для закріплення ефекту, бульдог просто був щасливий, що його взяли з собою.
  Так ми з Бубликом і кружляли парком, поки я не глянула на вікна шкільної лабораторії. Чи мені здалося, чи там промайнув спалах? І димок якийсь дивний сочиться через раму... Довелося залишити Бублика в компанії бліх, яких він нещадно переслідував, і вирушити перевірити, що діється в підсобці хім. кабінету. Через чверть години і два повороти коридорів, я вже стояла перед двостулковими дверима і тривожно принюхувалася. Пахло дивно.
  Я обережно просунула голову в задимлений кабінет, озирнулася на всі боки, силкуючись розрізнити хоч щось у білястому мареві.
— Метр Закері? — обережно покликала я. — У вас усе добре?
У тиші мені почувся слабкий стогін. Чи не почувся? Ні, знову хтось стогне. Я прослизнула в кабінет і, спотикаючись, рушила навпомацки в підсобку. Закері знайшовся лежачим на підлозі без свідомості. Поруч валялася розбита мензурка в липкій калюжі речовини, що вилилася з неї. Я потягла вчителя за плече, перевернула на спину, намагаючись визначити, чим я можу допомогти потерпілому. Обличчя Закері являло собою криваве місиво з облізлою шкірою і здутими пухирями. Нескладні логічні висновки привели мене до висновку, що метр проводив якийсь дослід. Ненормальний, краще б одразу випив кислоти і не мучився. Чесно, краще смерть, ніж на килим до Леграна. І мук буде менше, і ганьби.
  Отже, закликаємо на допомогу спокій і життєвий досвід. І що він нам каже? Те, що залишати метра в задимленій коморі не можна, я зрозуміла відразу. Тому почала буксирувати непритомне тіло до виходу. Голова паморочилася чи то від вдихуваного газу, чи то від натуги. Із цим я ще не розібралася. Кряхтячи й сопучи, як старий бобер із колодою, я вперто задкувала до дверей.
— Допоможіть! — у перервах вигукувала я і знову бралася за справу.
  На столі щось тріснуло. Я недовірливо глянула туди. Нічого? Нічого. Не зупиняємося і продовжуємо евакуацію. Закері стогнав, я кректала, на столі з дзвоном лопнула пробірка. І ось тут я зрозуміла, що прийшов нам із метром несподіваний і дуже запальний кінець. Стіл спалахнув. З хрускотом почали лопатися мензурки і колби, бризкаючи осколками на всі боки. Полум’я шипіло і стрімко змінювало колір з помаранчевого на червоний. Перш ніж я встигла вибігти геть, прогримів перший вибух.
  Мене впечатало в стіну з такою силою, що я щиро здивувалася, як не вискочила з іншого боку в коридор. Перекинулася шафа з книжками, відрізаючи підступи до дверей. Звалилися зірвані з петель двері, обвалилися полиці, з дзвоном вилетіли шибки. А я, забившись у кут комірчини, благала небо про швидку і не болісну смерть, бо на моїх очах запалювався і гудів той самий газ, яким заповнилася кімната.
  Повітря стало смердючим, і кожен вдих давався важко. Я затискала ніс і рот долонею, задихаючись у цьому смороді, горло стискало, голова паморочилася. Нещасний Закері був охоплений полум’ям, але, спробувавши доповзти до нього, я зрозуміла, що ноги затиснуті зруйнованими меблями. Залишалося просто чекати, коли все закінчиться.
  Їдкий дим просочувався в легені з кожним подихом, стискав горло, крадучи крупиці свідомості, з якими я вперто відмовлялася розлучатися. Тіло слабшало, з горла виривалися вже не стогони, а схлипи, життя цівкою витікало з мене, крапля за краплею, як вода з тріснутої посудини. Стіна вогню все росла і росла, затуляючи від мене нещасного метра Закері, кімнату, біле світло. А потім я провалилася в темряву, де не залишилося місця ні страху, ні болю. Тільки легкість і порожнеча.
  Я кружляла по спіралі, провалюючись у цей морок, немов у нескінченні темні води океану. А там, у надрах цього мороку, розгоралася ледь помітна іскорка. Вона поширювалася і збільшувалася, немов притягуючи до себе мою фігуру, що висіла у порожнечі. Світло тягнуло до мене теплі промені, просочувалося в душу, народжуючи спокій і радість, геть вивітрюючи все погане, що я встигла накопичити за прожиті роки.
  А потім це ж світло почало литися з мене, прориваючись протуберанцями з пальців рук, із сонячного сплетіння, з очей, а потім хвилею хлинуло назовні, змушуючи тіло вигинатися дугою. І я парила в сліпучому світлі, сама стаючи його джерелом, вбираючи радість і щастя і, не замислюючись, даруючи їх усьому навколо. А в душі зростало відчуття польоту, щастя, немов через довгі роки я знайшла те, що так давно шукала. Але цей світ, що світився, став згасати, стискатися, віддаляючись від мене все далі й далі. Я понеслася вгору по спіралі з почуттям нестерпної туги і розчарування.
— Меса Ноаріс. Ліарель, — донісся до мене голос доктора Флінна.
  Кістляві пальці торкнулися руки, мабуть, перевіряючи її на наявність пульсу. Потім мене потрясли за плече. І нарешті нестерпний сморід змусив розплющити очі. Лікар усміхнувся і прибрав від мого обличчя флакон із нюхальною сіллю. Я лежала в шкільному лазареті, витягнувшись на вузькій кушетці. Біля стіни стояв похмурий Легран. Чесно, у метра був такий вигляд, немов він на хвилинку забіг до лазарету, перевірити мій стан, а свою накидку з капюшоном і косу залишив у коридорі. Раптом знадобиться.
На жаль, радості метру я не принесла. Вижила. До речі, а відколи в метра так відросло волосся? Я підсліпувато примружилася, намагаючись розгледіти начальство. Так і є, пасма, що раніше сягали метрові ледь до вух, тепер струменіли по плечах. А ще дивний серпанок, що огортав довготелесу фігуру метра. Як туман або дим... Дивно, дуже дивно. Доктор Флінн простягнув руку і, клацнувши пальцями біля самого мого носа, змусив— таки відірвати погляд від метра— директора.
— Як самопочуття? — уточнив доктор.
— Голова паморочиться, — тихо зізналася я, піднімаючись на ліжку.
— Це нормально, меса. Дивно, взагалі— то, що ви вижили, — змушуючи мене лягти, вимовив доктор. — Такий вибух!!! Вам невимовно пощастило. Уламки шафи захистили вас від ударної хвилі і вогню. Мушу сказати, ви народилися в сорочці. Я й не сподівався вас відкачати після такої дози чадного газу.
— Що? — Я розгублено глянула на лікаря.
— Можу привітати вас із другим днем народження, — усміхнувся лікар. — Коли ми вас знайшли, то думали, що з уламків дістаємо труп. Ви не дихали, меса.
— З поверненням у світ живих, Ноаріс, — холодно відгукнувся Легран.
— Так, кілька хвилин ви були мертві, пані, — зітхнув доктор, рахуючи мій пульс.
  Мда. От і не вір у сни, що ми бачимо. А цікаво, те, що я бачила, це були галюцинації вмираючого мозку чи реальність?
— Де метр Закері? — розгублено запитала я.
— Те, що залишилося від метра Закері, вже упакували і готують до відправлення найближчим родичам, — люб’язно повідомило мені начальство. — Він вашою удачею не вирізнявся.
— Який кошмар! — прикриваючи обличчя долонею, застогнала я. — Бідний метр.
— Безвідповідальний ідіот, який дозволяв собі експериментувати на території школи, — фиркнув Легран. — Дисертацію він писав... осел.
— Вас не дуже засмутила смерть колеги, — уїдливо відгукнулася я.
— Мене б значно більше засмутило віддавати ридаючим батькам недоукомплектовані органами тіла дітей, якби вибух стався на уроці, — копіюючи мій тон, окрисився директор.
— Ну так, — відсторонено протягнула я. — Для вас смерть будь— якого викладача пов’язана з різного роду проблемами.
— Ні, пані, — прошипів Легран. — Ваша смерть мене дуже порадує...
— Ви говорили інше.
— Я передумав! — рявкнув Легран і пішов, грюкнувши дверима.
  Флінн, який увесь цей час дзвеніяв флаконами на столі, обернувся до мене зі шприцом у руці.
— Даремно ви так, меса. Із завалів вас Легран і відрив. Без нього ми б навіть не здогадалися, де шукати. І відкачувати вас почав саме він.
— Напевно, хотів першим переконатися в моїй смерті, — зітхнула я, потираючи забій на лобі. — І якщо що, добити, а ви завадили.
— Як малі діти, їй— богу! — похитав головою чоловік. — Отже, меса, оголюйтеся, — грайливо додав лікар, демонструючи мені шприц з ін’єкцією.
  Я зі стогоном перевернулася на живіт і навіть ще трошки постогнала, хтиво покусуючи подушку, поки лікар дірявив мої тили. Нарешті— таки мою побиту життям і обставинами тушку залишили в спокої. Заспокійливе, дбайливо вколоте в протилежну від голови частину тіла, повільно розповзалося в крові, обіцяючи спокій і умиротворення.