«Ми знаходимо в житті лише те, що самі вкладаємо в нього».
Ральф Уолдо Емерсон
«Макс»
Розділ 1
- Ліфт не працює. Прийдеться все самим носити вниз, - сердито повідомив Віталік і кинув недопалок на землю.
- З восьмого поверху? Нехай доплачують, - сказав йому услід Макс.
- Будемо працювати скільки зможемо, - пробубонів Віталік піднімаючись по сходах.
Великий, кремезний він повільно переступав зі сходинки на сходинку тримаючись за поручні руками. Макс йшов слідом.
Сьогодні вранці коли Віталік зателефонував йому і запропонував роботу він був дуже задоволений, але тепер почував себе роздратовано. У них була бригада вантажників із вивозу будівельного сміття і приблизно двічі на тиждень вони працювали у новобудовах. Виносили з квартир залишки блоків, цегли, шпаклівки після ремонту і за окрему плату ще й прибирали в них. Потім вантажили це все у бус і відвозили за місто на звалище. Працювало їх троє, Віталік, Макс і Андрюха, часом запрошували і Стаса, але через його поважний вік дуже рідко. За цю роботу отримували в середньому 10 доларів за день на кожного. Клієнтів, як правило, знаходив Андрюха, він вважався головним. Спочатку подавав оголошення в інтернет, а згодом, коли будівельний бум охопив все місто такі бригади стали популярними і про них інформацію передавали вже самі клієнти.
На восьмому поверсі біля відкритих дверей квартири хлопці почули звуки кроків і падаючої цегли. В коридорі стояв Андрюха і поправляв готові до знесення наповнені поліпропіленові мішки.
- Нарешті. Що так довго? Я вже дві сигарети скурив, а вас ще немає, - сердився він.
- Ми що винні, що ліфт не працює, - промовив Макс.
- Прокидатися треба раніше, - продовжував злитися Андрюха.
У повітрі відчувалась певна напруга і щоб не пересваритись з самого ранку хлопці мовчки почали перевдягатись.
- Андрюха ти домовлявся з хазяїном? – врешті перервав тишу Віталік.
- Так. Знаю, що ти хочеш запитати. Буде по 10 доларів на кожного.
- Мало. Багато часу прийдеться витрачати на знесення вниз цих мішків. Треба було просити більше.
- Ввечері приїде власник квартири, з ним і домовишся.
- Як його звати?
- Бодя.
- Що за кент? – цікавився Віталік.
- Каже, що бізнесмен, але на вигляд звичайний бандюган.
Андрюха продовжив наповнювати мішки будівельними відходами, а Віталік з Максом зносили їх на перший поверх і складали біля буса. Вони були майже однолітки, лише Андрюха був на рік старший. В свої двадцять сім він встиг двічі одружитись і з кожною дружиною завести дітей, так що в цій компанії він виглядав найбільш досвідчений і завзятий. Віталік з Максом були однолітками і друзями з дитинства. Сусіди по будинку, ділили одну парту в школі, одну секцію по волейболу, а тепер ділять роботу.
По тому як повільніше хлопці почали повертатись за мішками Андрюха зрозумів, що пора оголосити обід.
- Що втомились? Тоді відпочинок, але ненадовго, бо і за два дні не впораємось.
- Ти вже хочеш загнати нас, - важко зітхав Віталік, - після обіду я буду наповнювати мішки.
- Добре, добре, - Андрюха дістав з рюкзака пакет із їжею, а іншим застелив будівельний блок, що мав служити за стола.
Макс вийняв свої бутерброди і бляшанку ром коли.
- Макс як ти можеш пити цю гидоту. Перейди на пиво, - жартував Віталік, дістаючи подібну бляшанку з пивом.
- Ні, пиво шкідливіше.
- Та ну, брехня. Андрюха будеш?
- Я ж за кермом.
- До вечора вивітриться.
- Ні. Зараз це дороге задоволення, - не погоджувався той.
Перекусивши хлопці підійшли до відчиненого вікна і дістали сигарети.
- Закуриш? – подав Андрюха цигарку Максові.
- Ні, ти ж знаєш, я палю тільки коли вип̕'ю.
- Ага, як в тому анекдоті: «Взагалі то я не палю, лише, коли вип̕'ю, а п'ю я кожен день», - жартував Віталік.
І вони голосно засміялись, так що ехо у порожній квартирі розійшлося на сусідні поверхи. Через сміх хлопці не почули як задзвонив телефон, що лежав на підвіконні.
- Андрюха це твій! – першим зреагував Макс.
Той швидко побіг в іншу кімнату. За мить він вже повернувся говорячи у трубку з увімкненою гучністю.
- 15 доларів, але за два дні все має бути чисто.
Віталік і Макс почули пропозицію і повернулись до Андрюхи.
Він запитально дивився на своїх товаришів і мовчав. Хлопці кивнули у знак згоди головами і той продовжив розмову.
- Погоджуємось. Але розпочнемо через день, бо зараз працюємо на іншому об'єкті.
- Оʼкей. Адресу напишу на «вайбер», – повідомив наостанок незнайомець.
- Ну що орли, повезло. Маємо час до четверга, - радісно вигукнув Андрюха.
Почувши про більшу зарплату хлопці з подвійною швидкістю поринули в роботу. Але вже ближче до вечора втома почала нагадувати про себе і перепочинки ставали все частішими.
- Ми не встигнемо до четверга, - обтрясаючи пил з кофти сказав Віталік.
- Не ний, попрацюємо довше, - заспокоював Андрюха, - До речі, власник приїхав, - він виглянув у вікно, - ти ж хотів із ним поговорити про підвищення плати.
Віталік підійшов до вікна, щоб і собі подивитись. Чорний позашляховик «Тойота» зупинився біля під'їзду і з нього вийшов кремезний чоловік у чорній куртці. За хвилину власник вже був у квартирі і перебирав у руках телефон.
- Ну що пацани хата ціла? - звернувся він до хлопців, - нічого не розвалили?
Там внизу біля машини він здавався високим, але зараз виглядав нижче середнього, проте його тіло було міцно збите із широкими плечима і міцними руками, ніби він щойно повернувся із спортзалу. Під чорною шкіряною курткою виглядала синя сорочка із розстібнутими двома верхніми ґудзиками. Це було зроблено спеціально, щоб показати товстий золотий ланцюжок на шиї і тату у вигляді скорпіона.
Відредаговано: 26.09.2024