III

III

Я моментально кинувся назад в кімнатку, забився в протилежний кут і прикрив своє лице руками. Почувся звук відкриття дверей і за ним збуджені звірячі викрики.  

В кінотеатр знову сходились його шанувальники, тільки, боюсь, вже не на сеанс зомбування, а на сеанс полювання - за мною. Тому що, як тільки відкрились двері, в мій бік відразу ж полетіли вогняні м‘ячики, і не встиг я підняти голову, як один із них вже летів чітко в ціль. Відвернутись я також не встиг, і ця вогняна маса попала прямо в мій візор, від чого він заіскрився і почорнів. Якщо б я був без нього, лице моє напевно згоріло в момент. 

Я тоді кинувся назад до скляного стенду. 
Двері в кінотеатр закрились. Я швидко зняв свій верхній костюм і вже негожий шолом. Та він мені зміг послужити ще останній раз, коли я ним розбив скляний стенд. 

Витягнувши новий костюм, я спочатку спробував його шолом.
Як, все-таки, добре бути більш-менш середніх розмірів, коли тобі підходить будь-яка стандартна річ. Новий шолом наліз, ніби й був створений для моєї голови, і я вже не сумнівався, що решта скафандру також підійде. 

Коли я одягав комбінезон, то ззаду на спині помітив чорно-жовтий знак, який нагадував якийсь пропеллер, чи магнітофонну бобіну. Та в даному випадку він нічого такого приємного не означав - це був знак радіаційної небезпеки. І це мені багато що пояснило про цю зону за дверми.   
Запакувавшись і позакривавши всі можливі замочки та гудзики, я ще раз потягнув за маленький жовтий важіль і відкрив двері. 

На щастя, ніякого попереднього ефекту я не відчув. Очі мої звично роздивлялись все навкруги, а носом я відчував лиш приємний запах нової невживаної речі.  

Тепер я міг побачити, що все навкруги було покрито зеленою мигаючою слиззю, яка ніби рухалась на місці, переливаючись різними зеленими відтінками. Де-не-де виступалі якісь темні островки, ніби кам‘яні навалення, що були різного розміру і кольору. Мені жартома подумалось, може це місцевий туалет демонів?

Та жартівливий настрій мій тривав зовсім недовго, поки я не побачив внизу шолома зелену шкалу «РАДІАЦІЯ-95%»

І коли я почув знайоме похрюкування, настрій мій зовсім втік: від серця і по тазу вниз. Тепер я з миті на мить очікував побачити рожевого звіра, одного із родичів Пінкі. Та його самого не було, був лише його достатньо виражений звук і, я впевнений, запах також, якого я, дякувати всім святим, не чув. І ще не буду чути рівно стільки, скільки дозволить цей костюм.  

У всій цій атмосфері я нічого нормально не міг роздивитись - все блимало зеленим. Сам візор в шоломі ніби теж віддавав зеленуватим кольором. Я виставив дробовика і ходив по території, пильно вдивляючись за цим рожевим чудом природи. 

Як раптом, мене щось сильно штовхнуло, ніби боднуло. Від цього поштовху я послизнувся і впав.

Тепер ця зелена слизь блистіла і переливалась на мені, та, здавалось, нічого поганого не робила. Як тільки я підняв свою голову, я відчув такий самий жорсткий удар, але тепер він був прямо в голову - лоб у лоб. Все що я встиг помітити, це яскраві злобні очі Пінкі. Але ні рильця між ними, ні його зубастої пащеки я не бачив. Було враження, що він був вимазаний в ту зелену слизь, тому зливався зі всім навкруги. Та глянувши на свій вимазаний костюм, я такого ефекту не побачив.  

Поки я лежав і роздумував, цей звір вхопився за мою ліву руку і почав її чавити. Тоді я дістав свій пістолет і направив його в лівий бік, щоб випустити тому падлові всі мої патрони, та я бачив лиш свою руку і два жовтих ока. Причому було видно, як в моїй рукавиці проколюються діри, ніби самі по собі, і як з них тече кров. 

До мене це ніяк не доходило, як таке можливе? Але роздумувати далі я не став, і щоб бути впевненим, що не промажу, я прижав дуло прямо в праве око цієї невидимої тварюки і вистрілив. Вереск був неймовірний, я думав, що мій новий візор трісне. Я хотів продірявити й друге, але воно зажмурилось, і я більше не міг побачити, де він є. Витрачати патрони навмання я не хотів, в мене їх і так було мінімум.

Поки він відходив від болю, я приготував дробовик і чекав моменту, коли появиться це око, щоб випустити в нього решту своїх патронів.  

Але ока я так і не побачив, зате почув перед собою лютий крик і інтенсивний шум хлюпання рідини, здавалось, ніби хтось плив на катамарані, і він стрімко приближався до мене. Мені більше нічого не залишалось, як виставити перед себою дробовик і стріляти всліпу, надіючись, що хоч один заряд попаде в цю невидиму мішень.

На щастя, це спрацювало, і мішень до мене вже «припливла» мертва. Чи може ще жива, але, принаймні, вже не кусалась. Я, на всяк випадок, декілька раз приклав дробовиком по цій невидимій туші і, непочувши ніякої реакції, залишив тут і тіло, і порожній дробовик. 

Обходячи ці великі купи каменю, я неподалік помітив високу будівлю, верх якої ніби миготів чимось різнокольоровим, а внизу виднілись силуети якихось дерев. Цей будинок був настільки величним, що мені здалось, що це і є те місце з антеною, про яку говорив ‘зелений’ на кухні. І відразу згадав, як лисий казав про потрібний ‘рівень сталі на тілі’, щоб сюди добратись. Я з ним погоджувався на всі сто і від цього собі посміхнувся. 

«РАДІАЦІЯ-75%». Цей показник мене порадував, тому що йти було зовсім недалеко - лиш пройти цей лісок і до будівлі було рукою подати.

Ввійшовши на територію лісу, мене насторожила мертва тиша - не було чутно ні шелеста, ні якогось іншого живого звуку. Йдучи між цими страшними закрученими деревами, я помітив, що вони були ніби висохшими і без єдиного листка. Їхні коріння були на поверхні землі і покривали її довгими закрученими зміями, ніби не бажаючи в неї влазити. Крім цих дерев‘яних витків, на землі не було ні рослинки. Вона була вся чорна, немов обгоріла і була схожа на суцільний вуголь. Здавалось, це були останні представники живої природи в цьому металічному безжиттєвому світі, та вони не витримали цього жорстокого клімату і вмерли.