I

 «ПРОГУЛЯНКА ПО ЗНАЙОМИХ МІСЦЯХ»

Всім doomаючим присвячується…

І

- Бачили останні новини? Кажуть, що на днях знову збираються лізти. Причому винять в цьому наших, ніби наші провокують, – сказав мій друг, коли ми сиділи ввечері в барі і пили пиво.

Не отримавши відповіді, він продовжив.

- А на іншому каналі кажуть, що ця інфа недостовірна і що той канал гонить, ніби спецом підігріває обстановку. Прикиньте? Ось і розберись, кому вірити..

- Зараз по тєліку говорять любе, лиш би наробити галасу і підняти рейтинг.. Щось таке чув, – за хвилину сказав ще один мій друг.

- Так, але ж люди вірять в це.. Вони ж це слухають і роблять собі якісь висновки.. А деякі навіть діють.. Хіба так можна?

Друзі мої ще щось говорили, та я вже не слухав. Не хотів знову провести вечір в дискусії на тему, про яку ні я, ні вони, толком не знали і не розуміли. Тому я допив своє пиво і попрощався. 

Коли я прийшов додому, там було не краще.  

- О, і знов музичний канал… Ти даш мені подивитись новини, чи ні? – звернувся до мене незадоволено дід, заходячи на кухню. 

- Сьогодні будуть показувати все те саме, що і вчора. Чи тобі треба повтор? – спитав я. 

Мій добрий дідусь поставив на плиту грітись молоко, чудово знаючи, що я цей запах не переношу на дух.  

- Я не розумію! Вже дорослий хлопець, вже би женитись пора, а ти не цікавишся ні тим, що діється у світі, ні тим, що діється у нас, – сказав він, і помішуючи цю пахучу білу рідину, додав, - Тобі би лиш весь час сидіти в комп‘юторі і бавитись в свої дурацькі забавки.. Посоромився би… 

Не доївши свою вечерю і нічого не відповівши, я встав і пішов у свою кімнату. 
Щільно закривши двері, щоб той запах не проник до мене, я вирішив попрацювати над курсовою, яку мені треба було здавати через тиждень. Та я не міг ніяк сконцентруватись - всю мою увагу поглинало питання: кому ж тоді вірити? Якщо в одному, ніби достовірному джерелі, говорять одне, в другому – друге, а в третьому – третє.. Де ж тоді правда?  

Ці важливі питання змішані з великою кількістю різних чисел в моїй курсовій і залиті парою пляшок пива, заморочили мою голову, і я відключився…
 

Прокинувся я у себе за столом. Годинник вже показував глибоку ніч. Піднявши голову з клавіатури, я помітив на моніторі знайоме червоне меню із золотистим черепком зліва, що миготів своїми червоними очима, запрошуючи мене всередину. Рука автоматично полізла на стандартну комбінацію клавіш настільки вже протертих, що знаків майже не було видно. Але подумав - піду спочатку зроблю чашку чаю - без нього я не починав жодної справи, навіть цієї. 

Коли вийшов з кімнати, я відчув приємний специфічний запах, чимось нагадуючий запечене м‘ясо. Це мене здивувало - в такий час на кухні рідко коли щось готувалось, якщо не рахувати нечасті кулінарні потуги мого діда, який часом по ночам любив варити якісь свої каші. Та я здивувався ще більше, коли підходячи до кухні, почув розмову двох незнайомих голосів. Це мене трохи збентежило.  Незнайомі люди? В такий час?   

Тому я тихо підійшов і спочатку вирішив послухати.

- Чув останні новини? Сьогодні ті уроди аж семеро наших забрали.. 

- Тааак.. Чортові пси.. Жаль, мене туди не пускають. Я би їм задав жару.. Я би їх нашпигував свинцем..

- Ага. Там шпигуй, не шпигуй - всеодно получиш…, – скептично сказав перший голос.

- Та я пішов би навіть далі, – в обуренні сказав другий і додав, - я би взірвав ту антену до собачих чортиків, і по всьому.. Нема антени – нема трансляції – нема передач…

- Щоб туди дійти, треба між ногами мати суцільну сталь..

Другий трохи подумав і відповів. 

- Я весь із суцільної сталі!

Коли я виглянув з-за кута, я побачив двох солдатів, що сиділи на розслабоні за столом. Зброя їхня недбало лежала біля них, а посередині стола блистів величезний жирний кусок м‘яса якогось неприроднього для плоті яскраво-рожевого кольору. Настільки яскравого, що він ніби світився.

Зліва від столу сидів лисий м‘язистий чоловік, який був у чорному костюмі якогось спецпризначенця з низкою всяких кишеньок і сумочок. На грудях у нього висіла діагональна полоса червоних патронів до його дробовика, що стояв на підлозі, впершись в стіл і, ніби на перекурі чекав свого хазяїна. Лисий ножем колупав рожеве стегно і ним же відправляв це собі в рот. 

Другий сидів навпроти. Він був таких же фізичних параметрів, але його прикид дещо відрізнявся. Його зелена військова зачіска мені була дуже добре знайома. На перший погляд, це могло здатись досить дико - зелене волосся у солдата. Але пригадую, коли я побачив його вперше, то пояснив це собі як частину камуфляжу, і це здавалось абсолютно логічним. Тим більше його костюм був тих же зеленуватих відтінків і все це гарно підходило до його загального образу. Виглядав він, як це кажуть «badass». На відміну від свого товариша він не їв, а пив щось із бляшаної банки, настільки схопивши її, що на ній були м‘ятини від його масивних пальців. 

Я мав якесь двояке відчуття, тому що і солдати, і це здоровенне рожеве стегно були мені дуже знайомі. Причому настільки знайомі, що здавалось, ніби я бачив їх щодня. І в той же час, я був майже впевнений, що при таких обставинах я з ними ще не зустрічався. 

Мої роздуми перебив лисий.

- Оо, диви хто прийшов. Наш герой – соня! – сказав він, помітивши мене біля дверей.  

- Ага! Солдат спить - служба йде. Сідай, перекуси з нами. У нас ще є трохи часу, – сказав зелений, підсовуючи табуретку для мене. 

Дружня манера в якій вони звернулись мене приємно здивувала, але десь глибоко в душі мені чомусь здавалось, що вони мені не друзі. Сам їхній вигляд навіював якусь тривогу і щось недобре. Щось підступне. Та оскільки я був голодний, то вирішив відкинути ці думки хоча б на деякий час, поки буду їсти. Ця апетитна жирна лапа не давала мені спокою і цей смачний, хоч і специфічний запах лоскотав мої ніздрі.