Прогулянка Цвинтарем

— Антоне, привіт! Як ти? Давно вже тебе не бачив. Як батьки?
— Привіт, Тарасе... Та як завжди — байдикую, тиняюся то тут, то там. З батьками й досі важко... Налагодити зв’язок поки не виходить. Може, з часом...
— Розумію... Неприємно, звісно. Що ж… Пробач, я не надто добре вмію підтримувати словами, але можу спробувати відволікти тебе. Як тобі ідея прогулятися цвинтарем?
— Кладовищем? Хм, а навіщо?
— Та просто… солодкого захотілося... Радониця нещодавно була. Тож, мабуть, там залишилося багато всяких смаколиків. Та й одному було нудно йти, подумав, може, захочеш скласти компанію?
— Гаразд, ходімо. все одно нічим зайнятися. 
Завершивши розмову, ми вирушили в дорогу...
Цвинтар був настільки великим, що знадобилося б кілька днів, щоб обійти його повністю, але нам було байдуже. Легкий дощ з переривчастив вітром та густі хмари — створювали ще більш меланхолійну атмосферу на цвинтарі у цей день. Але окрім нас, охочих відвідати це місце сьогодні, виявилося не багато.

Протягом кількох годин, ми неквапливо переміщувалися кладовищем, шукаючи мету нашої подорожі у вигляді різноманітних смаколиків. Аж поки в поле нашого зору не потрапив дивний чоловік, одягнений повністю в усе чорне. Він стояв нерухомо біля надгробної плити, уважно її роздивляючись... Ніби звичайна ситуація для будь-кого, хто приходить у це місце побути наодинці, висловити свої думки, навести лад на могилі тощо... Проте, щось дивне відчувалося в ньому. Щось дуже темне… Простір навколо нього здавався: важким, викривленим і гнітючим... Я кинув погляд на Тараса, і ми мовчки сховалися за одну з плит, вирішивши поспостерігати за незнайомцем здалеку. Не знаю чому, але цей дивний чоловік здавався знайомим... Це відчуття було чітким і тривожним. Проте згадати його я ніяк не міг.
Просидівши так хвилин десять, ми не помітили нічого нового. Той самий мовчазний силует продовжував застигло вдивлятися у надгробок. У цей момент Тарас, не витримавши нудьги, вийшов зі схованки й попрямував до найближчої могили за залишеними на ній цукерками:
— Диви! Он «Ромашка» і «Червоний мак» — обожнюю їх!
Його раптовий порив відірвав мене від спостереження за дивним чоловіком. Я вирішив встати й також приєднатися до друга — але в ту ж мить мене раптово скувало моторошне відчуття… Наче хтось, як і я до цього, пильно дивився на мене звідкись… Я машинально повернув голову в бік того незнайомця, який вже не роздивлявся надгробок. Тепер його погляд був спрямований прямо на мене. Його обличчя почало змінюватися та викривлятися у зловісній гримасі ненависті та люті. Його очі палали таким холодним вогнем, що мені на секунду здалося: ще трохи, і це полум’я дійсно виштовхне мене з реальності чи власного розуму. Я взагалі не міг зрозуміти, чим моя поведінка могла викликати таке сильне обурення у нього...
— Тарасе… Тарасе… здається, час нам звідси забиратися.
— Про що ти? Глянь, скільки всього цікавого тут.
— Той чоловік дивиться на мене недобрим поглядом... Неспокійно якось... Давай швидше звалимо звідси.
Тарас підняв голову і теж відчув те саме, що і я. Незнайомець у чорному одязі  почав рухатися в наш бік, поступово прискорюючи кроки. Ми переглянулися один з одним і, не кажучи більше ні слова, рвонули геть з того місця настільки швидко, наскільки це було можливо… Вистрибнувши на дорогу, ми помчали вперед, час від часу оглядаючись назад, але він не відставав. Наче тінь, він слідував за нами, не даючи можливості зупинитися ні на мить. Треба було кудись сховатися, щось придумати. І тут за рогом ми побачили невеличку одноповерхову будівлю. Без вагань ми забігли всередину і, стрімголов кинувшись до кутка приміщення, сховалися під один зі столів. Уся надія була на те, що той чоловік не помітить, як ми забігли сюди, та просто проскочить повз. Секунди минали як години. Ми сиділи там у напруженій тиші, сподіваючись на краще. Здавалося, все стихло. Ми відчули, що часу пройшло достатньо і можна вилазити. Але саме в цей момент нас охопило хвилею тривоги. Ми знову притихли... Думка про те, що ми загнали себе в пастку замість того, щоб бігти далі, здавалася неймовірно гіркою. Не було чутно ані кроків, ані будь-яких звуків. Мертва тиша без жодного натяку на присутність будь-кого в цій будівлі. Якби тільки не відчуття сильної тривоги, що стало наростати з кожною секундою. Простір, який став викривлятися під дією чогось невідомого, почав наповнюватися важкою, гнітючою атмосферою — вона просто висіла в повітрі та ніби тиснула на нас з усіх боків. Страх наростав з кожною секундою, як і відчуття того, що «він» стає все ближче. Це був майже фізичний тягар страху — задушливий та невідступний. І ось його рука без жодного звуку лягла на край столу. Нас відділяв буквально крок від нього... Що ж робити? Що?
……………………..
— Пане, сюди заходити заборонено!
Раптом мертву тишу розірвав чийсь чужий голос, який лунав до нас з боку дверей будівлі. Хто б це міг бути?
— Ви мене чуєте? Прошу вас негайно покинути територію! Ви перебуваєте на приватній власності наглядача кладовища без дозволу. Не створюйте собі зайвих проблем!
Рука відсторонилася від столу, і ми відразу відчули, як напружена атмосфера почала потроху слабшати. Чоловік у чорному, здається, послухався і рушив до виходу. Попри неочікуваний порятунок, ми все ще боялися виходити, продовжуючи сидіти й чекати слушного моменту, щоб звалити звідси.
— О, привіт. Так і знав, що тут хтось ще є…
— Вибачте, ми не хотіли вдиратися до вас. Просто втікали від цього… навіть не знаю, хто він такий...
— Та нічого. До вас у мене претензій якраз-таки немає. Не хвилюйтеся, того чоловіка ви більше не побачите. 
— Ох, слава Богу. Ми б не хотіли знову зіштовхнутися з ним. До речі, а хто це був?
— Ви правда хочете знати?
— Ну так, напевне, так.
— Ну гаразд. Тоді вилазьте. Проведу вас, щоб випадково більше ні на кого не натрапили, а дорогою трохи повідаю про нього.
Ми вилізли з-під столу й усі разом вийшли на вулицю. Наглядач обвів нас поглядом, а потім повів вузькою стежкою вперед. Після недовгого мовчання він заговорив:
— Спочатку не знав, чи варто вам розповідати. Але, думаю, ця інформація піде вам на користь, щоб не потрапляти у схожі ситуації в майбутньому. Так от, хлопці... Той чоловік і справді має дещо незвичне минуле. Він — убивця і психопат. На жаль, це стало відомо лише недавно. Не хотілося б узагалі колись перетинатися з такими особистостями, проте трапляється і таке…
— Убивця… Не дивно, він виглядав аж занадто підозріло. То ви хочете сказати, він гнався за нами, щоб…
— Ну, можна сказати і так, і ні.
— Як це розуміти? 
— Хммм... Не все явне за життя, проте приховати щось після смерті неможливо.
— Постривайте, про що ви?
— Цього чоловіка вже немає серед живих десь із тиждень. Він похований у нас на кладовищі.
Ми застигли від почутого... 
— Мертвий? Тобто він навіть не був людиною, коли ми його бачили?..
— Я думав, ви й самі здогадаєтеся... Невже не помітили в ньому аномалії? Та й його аура така, що як не намагайся, а приховати ніколи не вийде. Після смерті все стає явним, і ми стоїмо як на відкритій долоні для всіх інших мешканців потойбічного світу. Тож те, що він чинив протягом свого життя, відгукнеться йому і після смерті.
Ми зупинилися на місці, де я похмуро присів на лаву, обдумуючи сказане наглядачем.
— Сподіваюся, ви більше не натрапите на нього чи інших, схожих на нього. З ними тяганини багато. Але не вам про це турбуватися... Ну що ж, я піду. У мене ще роботи навалом. А вам бажаю більше не вляпуватися в такі ситуації, бувайте.
Ми попрощалися з наглядачем, після чого Тарас підійшов і сів поруч зі мною.
— Гей… ти як? Щось тебе цей психопат зачепив конкретно…
— Тарасе, здається, я згадав, де його бачив раніше. І чому він здався мені таким знайомим...
Хвилинна пауза оселилася між нами. Я повільно подивився вдалину і промовив:
— Того року це був саме він – той, хто вбив мене просто посеред вулиці. Я стільки часу не міг пригадати той день, але сьогодні все нарешті прояснилося... Цікаво, чому так збіглося, що поховали його саме тут… Та й що з ним сталося… 
— Антоне, не забивай голову… Головне, що його більше немає у світі живих і там він більше нікому не заподіє шкоди, от і все. А в цьому скоро він зустріне своє пекло, яким би воно не було. Ну, гаразд... Бачу, тобі варто зараз побути наодинці. Залишу тоді тебе поки зібратися з думками, ну а я піду до своєї могилки. Пізніше зустрінемося.
— Так, давай.
Тарас пішов до свого місця поховання, залишивши мене сидіти в роздумах. Він був поки що моїм єдиним другом у цьому потойбічному світі, хоча, правду кажучи, ми обоє були все ще відносно новенькими на кладовищі. Декілька років у потойбічному існуванні — ніщо порівняно з вічністю. Сивіші духи зазвичай не полишали місць своїх поховань і рідко мали бажання на подібні прогулянки. На відміну від нас, тих, для кого це поки було чи не єдине цікаве заняття в цьому місці... І ось тепер я зловив себе на думці, що так само як і той чоловік тоді, продовжую дивитися на свій надгробок...
Мої батьки мали прийти цього місяця знову. Болісно було спостерігати, як вони продовжують сумувати за мною, нездатні змиритися із втратою, а всі мої спроби достукатися до них поки що закінчувалися нічим. Проте я не полишав їх, кожного разу вигадуючи щось нове. На жаль, ніхто з нас не міг відходити занадто далеко від місця поховання з невідомої для всіх причини. Ніби тим самим залишаючи для кожного з нас загадку про мету нашого перебування тут. Можливо, якесь випробування чи завдання... Однак сподіваюся, колись хтось із нас, таки зможе віднайти відповідь на це споконвічне питання...