Прогулянка Цвинтарем

 
    — Хай, Антоне! Давно не бачилися. Як батьки?
    — Привіт, Тарасе. Та… З батьками налагодити зв’язок поки не виходить. Нічого. З часом...
    Тарас ніяково кліпнув очима, ніби підбираючи слова.
    — Ех, неприємно, звісно. Що ж… Пробач, я не надто добре вмію підтримувати словами, але можу відволікти. Як тобі ідея прогулятися цвинтарем?
    — Ну ти як завжди. І що цього разу удумав а? — глянув я на нього злегка посміхнувшись та підвівши одну брову.
    — Та просто. Радониця ж нещодавно була. Мабуть, там залишилося багато всього. Та й одному нудно йти. То що?
    — Відволіктися кажеш…— на мить я задумався перевівши погляд на один об’єкт. Лише на мить. — Ну, пішли. 
    Завершивши розмову, ми вирушили в дорогу.
    Цвинтар був настільки великим, що знадобилося б кілька днів, щоб обійти його повністю, але нам було байдуже. Легкий дощ з переривчастим вітром та густі хмари — створювали ще більш меланхолійну атмосферу ніж зазвичай. Окрім нас, охочих відвідати це місце сьогодні, виявилося не багато.
    Протягом кількох годин, ми неквапливо переміщувалися кладовищем, аж поки в поле нашого зору не потрапив чоловік, одягнений повністю в усе чорне. Він стояв нерухомо біля надгробної плити, уважно її роздивляючись. Ніби звичайна ситуація для будь-кого, хто приходить у це місце побути наодинці, висловити свої думки, навести лад на могилі... Проте, щось неприродне відчувалося в ньому, щось дуже темне, важке і гнітюче... Я кинув погляд на Тараса і ми мовчки сховалися за одну з плит, вирішивши поспостерігати за ним здалеку. Не знаю чому, але цей дивний чоловік здався знайомим. 
Просидівши так хвилин десять, ми не помітили нічого нового. Мовчазний незнайомець продовжував застигло вдивлятися у надгробок. У цей момент мій друг не витримавши нудьги, вийшов зі схованки й попрямував до найближчої могили.
    — О, диви! Тут навіть комікси хтось залишив…
    Його раптовий порив відірвав мене від спостереження. Я вирішив встати й також приєднатися до друга. Проте не встиг я навіть присісти, як мене раптово скувало моторошне відчуття.  Я машинально повернув голову. Чоловік в чорному, вже не дивився на плиту, його погляд тепер був прикутий до мене. В очах палала лють, а обличчя, з кожною секундою викривлялося все більше.
    — Тарасе, Тарасе! 
    — Та що там? 
    — Нам час забиратися.
    — Ти чого? Глянь, скільки всього цікавого тут.
    — Той тип пздц як стрьомно вирячився на мене. Валимо кажу. 
    Тарас підняв голову і відчув теж саме, що і я. Незнайомець у чорному почав рухатися в наш бік, нарощуючи темп. Ми переглянулися один з одним і, не кажучи більше ні слова, рвонули звідти геть. 
Скільки б ми не оглядалися, він не відставав. Наче тінь, він слідував за нами, не даючи можливості зупинитися ні на мить. 
    За рогом ми побачили невеличку одноповерхову будівлю. Без вагань ми увірвалися всередину і стрімголов кинулися до кутка приміщення, сховавшися  під один зі столів. Уся надія була на те, що він не помітить, як ми забігли сюди, та просто проскочить повз. 
    Секунди минали як години. Ми сиділи там у напруженій тиші, сподіваючись на краще. 
    Здавалося, все стихло, часу пройшло достатньо і можна вилазити. І саме в цей момент, нас охопила хвиля тривоги. Не було чутно ані кроків, ані будь-яких звуків. Мертва тиша без жодного натяку на присутність будь-кого чи будь-чого в цій будівлі. Якби тільки не зловісне відчуття , що стало наростати з кожною секундою. Простір, навколо нас викривлявся, наповнювався важкою, гнітючою атмосферою — вона просто висіла в повітрі та тиснула на нас з усіх боків. Його рука без жодного звуку лягла на край столу. Нас відділяв буквально крок від нього. Ми хотіли переміститися в бік, назад, але не могли. Невидимі пута скували нас на місці, без можливості поворушити навіть пальцем. Напівтемрява в якій ми перебували до цього, тепер стала суцільною пітьмою. Мені почулося відлуння чийогось крику. ‘Невже Тарас?’ Я повернув голову, але не побачив його. Пітьма була всюди. Її холод було неможливо витримати. Схоже... це...
    — Пане, — раптом мертву тишу розірвав чужий голос, який пролунав з боку дверей будівлі, — сюди заходити заборонено!
    Задушлива темрява завібрувала, ніби вагаючись.
    — Ви мене чуєте? Прошу вас негайно покинути територію наглядача кладовища! Не створюйте собі зайвих проблем!
    Рука відсторонилася, і напружена ще донедавна атмосфера почала спадати. Нарешті, я зміг побачити поряд Тараса. З ним наче все було впорядку. Ми полегшено кивнули один одному. Чоловіка у чорному, схоже більше не було в цій будівлі. Я це відчував.
    Попри неочікуваний порятунок, ми все ще боялися виходити, продовжуючи сидіти й чекати слушного моменту, щоб звалити звідси.
    — Вилазьте, він вже пішов. — промовив той незнайомець, зі сторони входу.
    — Вибачте, ми не хотіли вдиратися. Просто втікали… Нас переслідував той … — проговорили ми перебиваючи один одного, поки виринали з нашого сховку.
    — До вас то у мене ніяких претензій. Не хвилюйтеся, того чоловіка ви більше не побачите. 
    — Ох, слава Богу. Ми б не хотіли знову зіштовхнутися з ним. До речі, а хто це був?
    — Ви правда хочете знати?
    — Ну так, можливо...
    — Давайте так, я проведу вас, щоб ви випадково більше ні на кого не натрапили, а дорогою трохи повідаю про нього.
    Ми вийшли на вулицю. Наглядач обвів нас поглядом, а потім повів вузькою стежкою вперед. Після недовгого мовчання він заговорив:
    — Думаю, ця інформація піде вам на користь, щоб не потрапляти у схожі ситуації в майбутньому. Так от, хлопці... Той чоловік і справді має дещо незвичне минуле. Він — серійний убивця.
    Я перелякано глянув на Тараса, і побачив такий же шок в його очах. 
    — На жаль, це стало відомо лише нещодавно. Не хотілося б узагалі колись стикатися з такими особистостями, проте буває і таке.
    — Виходить... він не просто так гнався за нами?
    — Можна сказати: і так, і ні... Скоріше звичка. Адаптація доволі повільна…
    — Про що ви?
    — Розумієте, не все явне за життя, проте приховати щось після смерті – неможливо.
    Ми застигли від почутого...
    — То він вже не був людиною, коли ми його побачили…
    — Ну так! Цього чоловіка немає серед живих вже тиждень. Він похований тут. Я думав, ви й самі здогадаєтеся... Невже не помітили в ньому аномалії? Та й його аура. - На обличчі нашого рятівника з'явився задумливий вираз. - Як не намагайся, а приховати таке ніколи не вийде.  Після смерті все стає явним, і ми стоїмо як на відкритій долоні для всіх інших мешканців потойбічного світу. Те, що він чинив протягом свого життя, відгукнеться йому тепер і після смерті.
    Ми зупинилися на місці, де я похмуро став обмірковувати сказане ним.
    — Сподіваюся, ви більше не натрапите на нього чи інших — "темних". З ними тяганини багато, але не вам про це турбуватися. Ну що ж, я піду, у мене ще роботи навалом. А вам бажаю більше не вляпуватися в такі ситуації, бувайте. 
    Ми попрощалися з наглядачем, після чого Тарас підійшов, ставши поруч зі мною.
    — Гей… ти як? 
    — Тарасе, — я задумливо глянув на могильну плиту навпроти мене! - здається, я згадав, де його бачив раніше. 
    Хвилинна пауза оселилася між нами. 
    — Того року це був саме він – той, хто вбив мене просто посеред вулиці. 
    Від цих слів Тарас заціпенів на місці.
    — Я стільки часу не міг пригадати той день, але сьогодні все нарешті прояснилося... Цікаво, чому так збіглося, що поховали його саме тут… Та й що з ним сталося… 
    — Слухай, — глянув він на мене — я правда не знаю, не уявляю як тобі зараз… Це триндець як паршиво. Але знаєш, головне, що цієї гниди більше немає у світі живих і він більше нікому не заподіє шкоди. А в цьому світі, він скоро зустріне своє пекло, яким би воно не було. Правильно ж?
    — Так. Твоя правда… — відрізав я.
    Тарас ще деякий час дивився на Антона, а потім видохнувши промовив:
    — Тобі зараз напевне варто просто побути наодинці.  Я тоді до своєї могилки. Пізніше зустрінемося.
    — Так, давай. І, дякую тобі. — Я глянув йому в очі. — Правда, дякую.
   Тарас пішов, залишивши мене в роздумах. Він моїм єдиним другом у цьому потойбічному світі, хоча, правду кажучи, ми обоє були все ще новенькими тут. Декілька років у потойбічному існуванні — ніщо порівняно з вічністю. Сивіші духи зазвичай не полишали місць своїх поховань і рідко мали бажання на подібні прогулянки. На відміну від нас, тих, для кого це поки було чи не єдине цікаве заняття в цьому місці... І ось тепер я зловив себе на думці, що так само, як і той моторошний чоловік тоді, дивлюся на свій надгробок.
    Я пригадав, що мої батьки мали прийти цього місяця знову... Як же болісно було спостерігати, за їхнім сумом, розпачем та нездатністю змиритися із втратою. А всі мої спроби достукатися до них поки що закінчувалися нічим. Проте я не полишав сподівань, кожного разу вигадуючи щось нове. 
На жаль, ніхто з нас не міг відходити занадто далеко від місця поховання з невідомої для всіх причини. Ніби тим самим залишаючи для нас загадку про мету нашого перебування тут. Можливо, якесь випробування чи завдання... Однак сподіваюся, колись хтось із нас, таки зможе віднайти відповідь на це споконвічне питання...