...

Минула ще якась година. Ніч повністю вкрила озеро, і навіть жаби 
здавались змовниками — квакали навмисно м’яко, щоб не зіпсувати атмосферу. Десь вдалині перегукувались сови, а повітря пахло росою, соснами і… мармеладом, як не дивно. 
— Слухай, — озвався він, дивлячись угору. — А ти знаєш, що якщо довго дивитись на зірки, можна уявити, що життя — це просто велике зоряне шоу, і всі ми — персонажі серіалу? 
— І що, я в цьому серіалі хто? 
— Точно не епізодична роль. Ти — головна героїня. Така, знаєш… трохи шальна, з рюкзаком і запасом сарказму на три сезони вперед. 
— А ти тоді хто? Блукаючий лицар, що запізнився на зйомки першого сезону? 
— Я, скоріше, той персонаж, який нібито зник після другого сезону, але всі фанати вимагали його повернення. От і повернувся. З новою зачіскою і глибшими репліками. 
— Ага. І все одно без відкривачки для огірків.

— Це моя драматична слабкість, як у супергероїв. У когось криптоніт, а в мене — консервні банки. 
Вона засміялася тихо, але щиро. Потім сіла, обхопивши коліна. 
— Знаєш, мені ніколи не було потрібно ідеально. Мені треба було — справжнє. Без пафосу. Без "треба як у всіх". Просто отак. Щоб поруч. Щоб з ким можна мовчати без напруги. І їсти печиво, сидячи на ковдрі. І щоб не соромно було бути собою — трохи дивною, трохи мовчазною, трохи 
занадто емоційною. 
Він теж сів, легко торкнувшись плечем її плеча. 
— А я все життя шукав когось, хто зрозуміє, що в мене замість панцира — іронія. Що я не завжди знаю, що роблю, але завжди щиро намагаюся. 
— Ну от, — усміхнулась вона. — Двоє напівготових людей. Ідеальний рецепт для пригод. 
— І для печива, — додав він, дістаючи з сумки коробку. — Я, до речі, все ж щось привіз. 
— Це ти серйозно? Печиво? 
— Я вчився на своїх помилках. На цей раз — з шоколадом. І без гірчиці. 
— Ти таки дорослішаєш, — театрально зітхнула вона. 
— Дай час. До пенсії, може, навіть з’явиться відкривачка. 
І знову — сміх. Легкий. Щирий. Той, який лунає тільки тоді, коли добре не тому, що щось відбувається, а тому, що хтось поруч. Правильний хтось. 

А ніч тим часом розгорталася, як м’яка ковдра, і світ на мить здавався простим: з озером, зірками, двома фігурами на ковдрі — і шоколадним печивом, як доказ того, що життя, хоч і не ідеальне, але прекрасне в деталях.