...

— Ти змінилася, — сказав він, коли зупинилися на звичному виступі, звідки колись разом стрибали у воду. 
— Так, — кивнула вона, злегка усміхнувшись. — Життя трохи повчило. 
— І що ти вивчила? 
— Що не можна чекати вічно. Що тиша — теж відповідь. І що щастя не завжди виглядає, як у фільмах. 
Він уважно подивився на неї. 
— А ще? 
— Що якщо хтось приходить до тебе — треба слухати не лише вуха, а й серце. 
Він сів поруч, сперся руками позаду, дивлячись на горизонт. 
— Я довго думав, чи варто знов зустрітися. Думав, що, можливо, я лише тінь з твого минулого. Спогад, як запах дитинства — знайомий, але не потрібний. 
Вона сіла поруч. 
— А може, навпаки — саме те, чого не вистачало? 
Настала пауза. І в цій паузі стало зрозуміло: щось зрушилося. Між ними вже не було тієї давньої легковажної гри у “а давай ще раз спробуємо”. 
Було більше — прийняття, зрілість, ризик. 
Вона побігла до машини. Повернулась з ковдрою і розстелила її просто на траві. 
— Залишимось тут до ночі? 
— А хоч до ранку, — відповів він, — якщо ти не проти. 
— Проти? — вона вмостилась на ковдрі й засміялась. — Я чекала на цю 
мить майже рік. Хіба що… 
— Що? 
— Якщо хропиш, я піду в машину. 
Він розсміявся. 
— Добре, домовились. Якщо хроплю — вибач, але не залишай.

 І вони залишились — просто під відкритим небом, серед запаху води й вечірнього вітру. Поруч. Без ярликів, без поспіху. І десь всередині обох жевріла тиха, обережна надія: 
можливо, саме так і починається щось справжнє. Зірки вже щільно обсіли небо, як родичі на весіллі — всюди, куди не глянь. 
Вона лежала на ковдрі, підперши голову рюкзаком, і жувала мармеладку, яку витягла з таємного карману. 
— У тебе завжди був запас цукру на чорний день, — пробурмотів він, лежачи поруч. 
— Це не запас, це — стратегічний резерв, — відповіла вона з повагою до мармеладного ведмедика. — Не плутай, бо ще санкції накладу. 
— Ого, ти стала грізною. 
— Життя змусило. Хоча... іноді я все ще та дівчинка, яка колись думала, що в тебе є GPS у серці, і ти завжди знайдеш дорогу до мене. 
— Ну, ти бачиш — знайшов. Навігатор оновився, але напрямок той самий. 
— Сподіваюся, цього разу без з'їзду в кювет.