...

— Тільки одне хочу знати, — сказав. — Що в тебе зараз? Хтось є? 
Вона втомлено усміхнулася. 
— У мене зараз — вихідний. І старий друг, який просто приїхав. Цього більш ніж достатньо. 
Машина неслась дорогою, яка вела невідомо куди. Але їм обом було байдуже — вони знову їхали разом. І цього разу — можливо — все буде інакше. 
Дорога вилась стрічкою між пагорбами, що поволі танули в золоті вечірнього сонця. Вони мовчали, але то було не те ніякове мовчання, коли не знаєш, що сказати, а тихе, спокійне — як між людьми, яким не треба слів, бо в кожному русі, погляді вже все сказано. 
— Пам’ятаєш, як ми вперше сюди їхали? — нарешті обізвалась вона, коли з-за повороту вигулькнула знайома закинута АЗС, де колись пекли сосиски на портативному грилі. 
— Я тоді зламав дзеркало, бо задом здавав як ідіот, — засміявся він. — А ти вливала сік у пляшку з-під коли, бо хотіла «щоб виглядало як справжній пікнік». 
— Це був найкращий пікнік. І найдурніший. 
Вона притиснула коліна до грудей, сіла боком, щоб дивитися на нього. 
— Скажи чесно. Ти приїхав просто так? Без жодного плану? 
Він зітхнув. 
— План був. Просто... не наважився написати. Боявся, що скажеш: «У мене інші справи, я не зможу». 
— І ти все одно приїхав. 

— Бо є речі, які не відпускають. І люди, які завжди живуть десь на тлі — навіть якщо ти навчився з цим жити. 
Вона відвернулась до вікна. 
— А я весь цей час думала, що тільки мені це здавалося. 

На горизонті показалося озеро. Їхнє місце. Тиша обступила машину, мов ковдра. Він загальмував, двигун стих. Обоє вийшли, не беручи з собою нічого — тільки себе. 
На березі вона зняла кеди, підійшла ближче до води, ступила босими ногами у теплу м’якість піску. 
— А якщо це знову нічого не змінить? — кинула через плече. 
Він підійшов ближче. 
— А якщо змінить усе? 
Вона озирнулась, і цього разу в її усмішці було щось нове — не тільки радість, а й дозріла, тиха згода. Вона простягнула до нього руку. 
— Тоді ходімо. 
І вони пішли — вдвох, у цю мить, без обіцянок і гарантій. Просто знову — разом. 
Вони йшли вздовж води, залишаючи за собою дві чіткі доріжки слідів — поруч, але не злиті. Так, ніби ще лишався простір між ними для вибору, для дихання, для «якщо що». 
Сонце повільно сідало, фарбуючи хвилі в мідно-оранжеве, а небо — в тиху лаванду спокою. Час, здавалося, сповільнився, мов розумів — поспішати нікуди.