Прогулянка

Прогулянка 
Він просто приїхав. Сподівався, що плани її не змінилися. І в Неї таки вихідний. Подзвонив. Попросив через 10 хвилин вийти з дому. З мінімальним набором речей для відпочинку. 
Вона вилетіла з будинку сяючи посмішкою. Одягнена в прості джинси, зручну безрозмірну кофтину та вічні кеди. За плечима рюкзак. Все було так як завжди. Єдине - змінилася зачіска. Замість вічної коси обличчя обрамляли рвані пасма чорно кольору. “Ух ти! Як їй пасує!” Вона плюхнулася на переднє сидіння, рюкзак полетів на заднє. 
- Якби ти тільки знав як я рада тебе бачити! 
Він усміхнувся — тією трохи збентеженою, трохи щасливою усмішкою, яку вона завжди впізнавала. 
— Я теж, — сказав просто. І додав: — Поїхали? 
Вона кивнула, не питаючи куди. Як колись. Як завжди. Він увімкнув музику — щось старе, знайоме, ще з тих часів, коли літо здавалось нескінченним. Вітер рвався у відчинене вікно, граючись із її новим волоссям. Вона сміялась і підспівувала, а він час від часу зиркав на неї краєчком ока, ніби хотів переконатися, що це все насправді. 
— А знаєш, — сказала вона, коли за вікном уже замиготіли луки й обриси гір, — я думала, ти вже ніколи не приїдеш. 
— Я теж думав, що не приїду, — зізнався він. — Але іноді щось всередині просто каже: «Зараз або ніколи». 
Вона замовкла. Потім простягнула руку й обережно торкнулася його пальців на коробці передач. 
— І добре, що послухав. 
Він поглянув на неї, і в його очах на мить промайнуло щось ніжне, трохи болюче. Спогад, можливо.