Прогулянка

 Ось я знову виходжу на прогулянку. Люди навколо мене кудись, не поспішаючи, йдуть по своїм, лише їм відомим, справам з похмурими обличчями. Лише поодинокі пари людей можуть відобразити якесь почуття радості на лиці, поки в усіх інших вбачається лише пустота, навіть певне нещастя. Якщо хтось все ж таки рішиться до них підійти та спробувати підбадьорити, то вони лише злякаються та скажуть йти геть. Можливо, що вони й не хочуть йти на самоті, але їм немає з ким поговорити. Немає нікого, хто розділив би їх самотність. Тим більше немає нікого з оточуючих людей, які йдуть з ними однією вулицею. Я це розумію, бо я такий же. 
 Усі ці люди, які оточують мене на моєму шляху такі ж чужі мені, як і я їм. Що в нас може бути спільного? Національність? Що значить та «національність», коли єдине, чим починається й закінчується наша взаємодія – це погляд один одному в очі, щоб переконатися, що ми ніколи до цього не зустрічалися. Переконавшись, ми продовжуємо йти, як і йшли, забуваючи майже в той самий момент, що взагалі колись зустрічались поглядами. Цей короткий момент контакту є найбільшою близькістю, яка може бути між тими, хто проходить повз один одного на цих однотипних вулицях. Тоді як ми можемо бути чимось ближчим, ніж просто незнайомцями?
 Мене завжди вганяли в сум люди, які щиро вірили, що велику кількість людей можна об’єднати у щось єдине. Як я можу вважати себе єдиним з людьми, коли вони відчуваються для мене абсолютно чужими? Про що мені з ними поговорити? Я нічого про них не знаю, а вони не знають нічого про мене. Навіть більше, вони байдужі до мене. Іноді мені здається, що, якщо я впаду й помру посеред вулиці, то на мене просто не звернуть увагу та переступлять. У наш час залишилося дуже мало небайдужих людей. Однак і сам я байдужий до усіх цих людей. Я можу їх більше ніколи не зустріти й нічого не станеться. Можливо, я хотів би підійти до когось з них та висловити щось, але розуміння того, що вони забудуть про це на наступний же день завжди зупиняє мене. Їм глибоко начхати на усіх тих, хто проходить повз. Це все незнайомі люди, яким нічого не варто говорити. Я розумію, що я – ніхто. Я нічого для усіх цих людей не значу, і вони також нічого для мене не значать. Так ми й продовжуємо йти. Ніхто з них не почне зі мною розмову, і я не почну. Нам ні про що говорити. Нас нічого не пов’язує, тому й продовжуємо мовчки перебирати ногами, лише рідко озираючись один на одного. Все, що ми бачимо, - це ще одні обличчя на нашому шляху, які швидко забуваються. Я часто ловлю себе на тому, що вже не пам’ятаю лице тієї людини, яку бачив всього хвилину тому. Готовий поспорити, що й вона мене, до того часу, вже не пам’ятає. 
 Кожен раз, коли я виходжу на подібну прогулянку, то переконуюсь, наскільки ж ми чужі один для одного. І хіба можна щось з цим зробити? Ні, ми як і були чужими, так і будемо ними. Немає нічого, що могло б нас усіх пов’язати, зробити хоч трохи ближчими один одному. Єдиний спогад, який у нас буде один про одного – це те, що ми були. Ні наші обличчя, ні наш силует, нічого. Ми будемо просто пам’ятати, що хтось повз нас проходив. Чи були то ми, чи інші люди – це також забудеться. Ми просто перехожі. Перехожими ми й залишимося. І ніколи й ніяк не зблизимося.