1

В минулому я був надзвичайно азартною людиною. В юності не минало й дня щоб я не побився з кимось об заклад. Зазвичай мені була неважливо причина чергової суперечки. Та навіть сам виграш, чи програш значив не надто небагато. Головне було відчути той приплив адреналіну, який приходив до мене під час кожного укладеного мною парі. І чим складніші були умови спору тим більше задоволення й насолода я отримував в кінцевому результаті.

В цій веремії малозначущих, а часто й відверто безглуздих, парі були два такі, що докорінно змінили все моє подальше життя. Уклав я їх ще коли був студентом і навчався в одному з університетів нашого міста. Тоді мені випала нагода побитися об заклад з однією своєю однокурсницею на ім’я Антоніна. Вже не пригадаю власне причини самого спору, та за обопільною згодою, якщо б я його виграв то дівчина зобов’язувалася сходити зі мною на одне побачення. У випадку програшу – мені б довелося виконати одне з бажань однокурсниці.

Такі, дещо нахабно-нав’язливі, умови парі з моєї сторони були невипадковими. Справа в тому, що Тоня мала надзвичайно симпатичний вигляд. Струнка, граційна фігурка дівчини в поєднанні з рожевими щічками, малиновими вустами і яскраво-блакитними очима робили її схожою на одну з тих фотомоделей, що можна знайти на глянцевих сторінках журналів мод.  Коли ж одногрупниця одягала коротку спідничку і легеньку футболку чи вишукане плаття й розпускала по плечах своє хвилясте довге волосся у багатьох з нас перехоплювало подих і починало паморочитися в голові від спокусливих думок.   

Але мушу зізнатися, що тоді для мене зовнішність Антоніни все ж була не на першому місці. Вродливих дівчат у нашому університеті вистачало і без неї. Головна причина, чому я так прагнув сходити на побачення з нею була… неприступність одногрупниці. Через це, чимало знайомих хлопців, позаочі, називали її – Сніговою Королевою. Кількість тих юнаків, котрі намагалися завоювати прихильність Тоні годі було злічити. Вона не піддавалася на численні парубоцькі хитрощі, перед якими здавалось не змогла б встояти навіть досвідчена, зріла жінка. Тож нічого дивного, що вірячи у свою перемогу я прагнув не тільки провести вечір з красивою дівчиною, але й втерти носа всім тим кому цього так і не вдалося зробити.

Моя бундючна самовпевненість та бажання похизуватися перед друзями й приятелями незабаром розбилися на дрібні друзки. Парі я програв і про побачення з дівчиною довелося забути. Антоніна тривалий час не вимагала свого виграшу, і невдовзі спогади про цей спір повністю вивітрилися з моєї пам’яті. Тож телефонний дзвінок від однокурсниці, що прозвучав одного погожого четвергового вечора, став для мене наче грім серед ясного неба.

– Привіт, Святославе! – почув я в слухавці дзвінкий дівочий голос. – Коли думаєш віддавати свій борг?

– Який борг? – спантеличено запитав я все ще не тямлячи про що йдеться.

– Як який? – в голосі Тоні з’явилися нотки здивування. – Ти хіба вже забув про наше парі, яке я виграла? За умовами спору ти обіцяв виконати одне моє бажання.

– Нічого я не забув, – нахабно збрехав я. – Раз обіцяв то свого слова неодмінно дотримаю. Сподіваюся ти не забажаєш чогось такого, що мені не під силу буде зробити.

– Не переймайся, – заспокоїла мене однокурсниця. – Я людина адекватна і не вимагатиму від тебе чогось нездійсненного чи дурного.

– То чого ти бажаєш? – поцікавився я трішки напружившись, бо не надто вірив в розсудливість молодих дівчат.

– Я хочу щоб ти на ці вихідні поїхав разом зі мною в моє село.

– Навіщо? – вирвалося у мене.

– По дорозі все розповім та поясню, – мовила Антоніна, а потім перепитала. – То як, готовий виконати таке бажання?

– Так, – вже вдруге збрехав я, бо насправді бажання дівчини видалося мені доволі чудернацьким, та й на ці вихідні у мене були свої плани. Але відмовлятися не дозволяла чоловіча гордість, тож доводилося погоджуватися.

– От і чудово – радісно зацвірінькала однокурсниця – Чекаю на тебе завтра, о п’ятій ранку, біля головного входу в гуртожиток.

На світанку п’ятниці я трясся в порепаній маршрутці і раз-у-раз позіхаючи в піввуха слухав пояснення Тоні заради чого вона вирвала мене з солодкого сну й потягнула казна-куди. Виявляється у дівчини прихворів батько, а саме надійшов час збирати картоплю і вона не придумала нічого кращого, як взяти мене в помічники для цієї справи. Те що я корінний містянин який ніколи не займався і не цікавився сільським господарством однокурсницю ніскільки не турбувало. Вона вочевидь вирішила, що раз у мене атлетична фігура і м’язи мов у того Шварценегера, то на картопляному полі вже якось дам собі раду. Зізнаюся, грішним ділом, я тоді теж не надто переймався тими випробуваннями, що чекали на мене в наступні два дні.

В село яке називалося Дубочки, і звідки була родом Антоніна, ми добралися майже через три години виснажливої поїздки. Влізши з маршрутки і розминаючи затерплі ноги я поцікавився у дівчини:

– І що я повинен робити, щоб розплатитися з тобою за свій програш?

– Та нічого надто складного, – відповіла Тоня і лукаво підморгнувши додала. – Парубок ти дужий, будеш допомагати вантажити і розвантажувати мішки з зібраною картоплею.

– Сподіваюся що у вас плантації не надто великі і ми справимося з усім цим до вечора? – легковажно промовив я, на що однокурсниця тільки поблажливо посміхнулася.