15. Айрон

З самого ранку сталася дивовижа. Навіжена перетворилася на дивакувату.  Хотілося б сказати, на нормальному, бо вона мило посміхалася, з усім погоджувалася, та це лякало мене неабияк. 
Працюючи в кабінеті весь час поглядав в сад. Бріана сиділа, схрестивши ноги й занурившись в себе. Медитувала. Прекрасна, мов якесь марення. Вітер куйовдив її волосся, пасма збивалися на лице, а вона сиділа непорушно, з закритими очима. Така ніжна, така тендітна, така вродлива. 
Як мені працювалося? А ось так. Гриз себе, боровся з власними бажаннями. І як бонус, очікував підступу. Бо щось та й станеться. Це єдине, в чому не сумнівався. 

-Може прогуляємося в вечері- спитав я за обідом.

-Ні, в мене сьогодні день самопізнання. Не хочу збиватися з потрібного ладу. 
-Ніяких планів на сьогодні?

-Ні. 

-Й магічну клятву можете дати з цього приводу?

-Легко. Я не планую виходити сьогодні за межі маєтку.

На її долоні засяяв магічний вогник, що засвідчував це.

-Питання було дещо інше? Чи не плануєте втнути чогось.

-Питання було саме таке, на яке я й дала відповідь. Що ж ви не довірливий такий.

-Сам не знаю. Дійсно. Чого це я. Хіба ви давали привід. Доречі, помітив з Камероном ви на ти. Чого це раптом?

-Само склалася. Важко викати людині, з якою добряче відгамселили один одного. Зближує якось.

-Він зацікавлений в подальшому спілкуванні.

-Угу.

-А ви?

-Я? Не знаю. Не вирішила ще.

От чому я так дратуюся? Ну ввагається. Нехай. Має право. 
Я маю зупинитися. Не влізти в це ще більше. Вона мене ж з розуму зведе. Вже зводить.

День ніби йшов нормально. Нічого не відбувалося. Свої плани на вечір я вирішив скасувати, від гріха по далі.

Може й накрутив себе даремно. Все тихо-мирно. Почали затихати голоси, гаснути світло. Замок поринув у сон. 
Я все ще сидів за паперами, хоч година була пізня. Майже опівніч. 

Рипнули двері, тихенькі, обережні кроки. Навіть без запаху півоній я знав хто там. Попалася. 
Мабуть я теж ото во, бо дурнувата посмішка застигла на моєму обличчі. Відкинувся на спинку стільця. Я дам їй фору. Нехай біжить. Цікаво, що задумала. Почав перебирати варіанти і окрім того, що має зустріч з кимось, нічого в голову не лізло. В ночі. На самоті. Веселощів як і не бувало. Дика ревність, як полумʼя пожирала мене. Ну що ж , просто подивлюся їй у вічі. Можливо, навіть не вбʼю суперника. 
Підхопився і швидкими кроками пішов по сліду.

Вона рухалась в глиб саду. До озера. Гарне місце, щоб сховатися. Втягнув запах. Лише півонії. Вона сама. 
Пазл потроху починав складатися. Денна медитація, зараз повня, озеро. Та ні, вона ж не настільки божевільна, щоб самій йти на місячний путь. 
Ця магічна практика насичувала енергією і впорядковувала потоки. Полягала в тому, щоб вночі, коли нічне світило сяє найяскравіше, пройти місячним шляхом над водою. Маги, які це вміли, а їх не так і багато, завжди брали когось з собою, бо існував ризик. Якщо схибити, оступитися чи відволіктися, можна впасти, пірнути у потік, що під тобою. Над головою одразу замкнеться  путь, який знову стане суцільним, а власна магія, що вируватиме в воді потягне на дно. 
Знайшов гарне місце неподалік. В тіні старого дерева. Мені було добре видно її . Бріана стояла на березі, піднявши лице до гори. Її очі сяяли, вона готова. Почала роздягатися. Одяг буде зайвою вагою. Зняла сукню, сорочку що під нею. Залишилася в тонкій мереживній білизні. Я закляк. Запах півоній, гонимий до мене вітром поглинув мене повністю. Якщо я зрушу з місця , вона буде моєю, просто тут.

Ось вона робить крок, далі ще один. Йде повільно і впевнено. Доходить до центру водойми. Енергія вливається в неї , вода під ногами бурлить. Так прекрасно, так божественно. Розвертається і йде назад. 
Невже я закохався в це дівчисько? В цього демона в юбці? Що за кара божа ? 
Голосне пугукання сови розірвало нічну тишу. Я стрепенувся, серце завмерло, бо тієї ж миті Бріана пішла під воду. Біг як одержимий, на ходу зриваючи з себе одежу. Лиш би встигнути.