13. “Якого біса ти дзвониш моїй дружині?”

Єва

— Ця пісня, яку ти написав учора, вийшла дуже крутою, — сказала я Кіру, коли ми зійшли зі сцени. 

— Радий, що тобі сподобалась мелодія, але головне тут — слова, вони вийшли просто ідеальними для цієї мелодії, і саме тому пісня вийшла такою класною, — він усміхнувся, дивлячись на мене з якимось чи то захопленням, чи то ніжністю.

— Коли я їх писала, то думала про… — я хотіла сказати “про Костю”, але сказала : — …про одну людину…

— Я теж, — сказав він, зазираючи мені в очі. — Теж думав про одну людину, яка мене надихає.

— Чудово, коли є такі люди, які надихають, — усміхнулась я. — І коли можна висловити через пісню щось своє, донести до слухачів, і вони відчуватимуть те ж саме…

— Це точно, — він кивнув. — Це найкраще в музиці. Я дуже радію, що ми з тобою співаємо разом і разом доноситимемо це до наших слухачів. Я впевнений, що ми з тобою зможемо скласти гідну конкуренцію на конкурсі.

— Так, — кивнула я і поглянула на годинник. — Ой, вибачте, хлопці, мушу бігти, мене чекає чоловік. Завтра ми їдемо на вікенд до Одеси, тому на вихідних вам доведеться репетирувати без мене! 

— Стій, він спеціально це зробив? — запитав мене Кір, коли я вже пішла до коридору, а він мене наздогнав.

— Що саме? І кого ти маєш на увазі? 

— Ми ж домовлялись репетирувати щодня, — він подивився на мене. — А твій чоловік вирішив повезти тебе кудись на вікенд.

 — Ну, я теж маю право на особисте життя, — сказала я трохи ображено. — До того ж ми лише тиждень як одружились..

— Та ні, я нічого такого не маю на увазі, авжеж, маєш право, — одразу відповів Кір. — Просто… Пробач. Певно, я трохи здивувався, ось і все. Буду сумувати за тобою і нашим співом ці дні.

 — Вихідні минуть швидко, і вже в понеділок я знову буду з вами. — я усміхнулась. — Втім, ти завжди можеш мені писати. Раптом напишеш ще якусь мелодію, то надсилай, я у вільну хвилинку подумаю над словами…

— Добре, — він теж усміхнувся, але якось трохи сумно. — Окей, ходімо. Мені сьогодні теж треба швидше додому.

— Мабуть, у тебе побачення? — запитала я. 

— Ні, я ні з ким не зустрічаюсь, — він зазирнув мені в очі. — Я вже казав, я не любитель стосунків "аби було". Я буду з людиною тільки тоді, коли буду кохати її. Але на мене дійсно дехто чекає вдома.

— Хто ж це, якщо не секрет? — заінтриговано спитала я. 

— Вчора вирішив йти додому пішки, був якийсь поганий настрій, почув, як біля сміттєвого баку пищало кошеня, — він дістав мобільний і відкрив галерею, а потім показав мені фотку маленького білого кошеняти. Я помітила, що в нього всі руки були подряпані. — Купатись він не хотів. До речі, я ще не дав йому імʼя, це хлопчик, може, допоможеш?

— Який гарнюній, я дуже люблю котиків, — я дивилась на фотку і усміхалась. — Щодо імені, то навіть не знаю, приходить в голову лише щось банальне типу Сніжок чи Пушок…

— Ну, можна і банальне, чому ні, — Кір знов дивився на мене з ніжністю. — Хай буде Сніжок. Тоді виходить, ніби ми його разом завели, разом назвали, прикольно.

— Ага, треба буде колись заїхати до нього в гості, — сказала я. 

— Я тільки за, в будь-яку мить, Єво, — відповів він, зазираючи мені в очі.

На цей момент ми вже вийшли з будівлі. Я поглянула на стоянку і побачила машину Кості. Помахала йому рукою і повернулася до Кіра:

— Ну все, я побігла. Передавай привіт Сніжку! До понеділка! 

— Добре, — він усміхнувся і швидко чмокнув мене в щоку. — Бувай! 

Я кивнула йому й пішла до авто Кості. Сіла на переднє сидіння і весело сказала:

— Сьогодні я пунктуальна, заслужила на поцілунок від тебе? 

— Він тебе он теж поцілував, — відповів Костя, трохи підтиснувши губи, але потім подався вперед і обійняв мене. — Мені це не сподобалось.

— Він просто по-дружньому, — сказала я. — Але я скажу йому, щоб не робив цього більше...

— Дякую, — відповів він і торкнувся губами моїх губ, прикриваючи очі.

— Знаєш, я не хочу нікуди їхати вечеряти, хочу швидше опинитися вдома, і, як ти там говорив про десерт? — грайливо запитала я, коли ми відірвались одне від одного. 

— Добре, — Костя усміхнувся і рушив з місця. — Тоді поїдемо додому, на шляху замов доставку, вони віддадуть їжу охороні, буде чим перекусити після десерту…

***

Коли ми приїхали додому, до Кості зателефонували з роботи. 

— Я піду поки вдягну щось особливе, — прошепотіла я йому, усміхаючись від думки, що тепер йому точно буде не до обговорення робочих справ з тією ідеальною Сонькою. 

— Я швидко, — він облизнув губи і приклав телефон до вуха. — Алло, ну що там, у мене взагалі-то вже не робочий час…

Так само усміхаючись, я зайшла до спальні і почала шукати що вдягнути. Зупинилася на ніжнорожевому мереживному пеньюарі, і вже скинула одяг, збираючись одягнути цей пеньюар, аж тут уже в моїй сумочці задзвонив телефон.

Я відчула роздратування. Чому нам із Костею неможливо побути тільки вдвох? Увесь час хтось втручається… Але все ж узяла телефон і поглянула на ім’я того, хто дзвонить. Я не збиралася відповідати, але рука мимоволі прийняла виклик…