12. Невчасний дзвінок

Єва

То було чудове відчуття, коли Костя ніс мене на руках, мені хотілося, щоб воно продовжувалося якомога довше. Але йому, навпаки, не терпілось швидше дістатися до спальні, тож уже за хвилину ми обоє опинились на ліжку.

Він почав роздягати мене, а я розстібала одяг на ньому. Зовсім скоро уже ніщо не заважало нам…

— Кохаю тебе, — прошепотіла я, обіймаючи його. 

— І я кохаю тебе, — він знов поцілував мене в шию. — Ти ж тільки моя, правда?

— Звичайно, — я усміхнулась. — Ти досі ревнуєш мене? Я ніколи не зраджу тебе, не переживай…

— Пробач, — він поцілував місце легенького засосу, який він залишив мені ще на першому поверсі. — Я не сумніваюсь в тобі, і не буду сумніватись, — він зазирнув мені в очі. — Я просто дуже сильно кохаю тебе…

— Ми завжди будемо так кохати одне одного, правда? — я зазирнула йому у вічі. — І завжди будемо щирі одне з одним? Не хочу, щоб між нами були якісь недомовки…

 — Обіцяю, що не буду тебе обманювати, — прошепотів Костя, погладивши мене по щоці. 

— Я теж обіцяю… — я зітхнула, коли його губи знову почали пестити моє тіло. — Я дуже щаслива, що зустріла тебе…

І цієї миті в моїй сумочці, яка лежала поруч із ліжком, задзвонив телефон. 

— Не буду брати слухавку, — сказала я, — потім передзвоню…

— Раптом то твій новий друг, — він усміхнувся і облизнув губи. — Ще образиться.

— Нічого страшного, — я притиснулась до нього. — Ти для мене завжди будеш на першому місці…

— Обожнюю тебе, Єво, — прошепотів він і втягнув мене у солодкий поцілунок…

***

Ми лежали, обійнявшись, потихеньку відновлювали дихання, не розмовляли, бо ніякі слова в цю мить не були потрібні… Я поклала голову Кості на груди, слухала, як б’ється його серце, вдихала його запах… Мені хотілося якомога довше зберегти це відчуття, коли ми ніби єдині в цілому світі, більше нікого для нас не існує…

Але телефон задзвонив знову. 

— Треба було його вимкнути, — сказала я, підіймаючись на ліжку й перехиляючись униз, щоб узяти сумку. 

— І хто ж там дзвонить? — я чула, що Костя намагався звучати якомога більш безпосередньо.

— Кір, — я глянула на екран. — Може, дійсно щось важливе, ну, зараз запитаю його….

Костя злегка підтиснув губи, але нічого не сказав.

— Алло, — сказала я, прийнявши дзвінок. 

— Привіт, пробач, що дзвоню так пізно, але я там написав нову мелодію. Думав про тебе, і вона зʼявилась в голові… От щойно підібрав акорди, — сказав він. — Відправив тобі в телеграм. 

— Супер, я зараз послухаю, — сказала я. — Дякую! 

— Може, у тебе будуть ідеї щодо тексту, — продовжив Кір. — Якщо щось придумаєш, зможемо заспівати її дуетом.

— Добре, подумаю над текстом, може, сьогодні щось накидаю, щоб завтра ми вже спробували заспівати разом…

— Відправиш мені, якщо щось напишеш? Я не сплю до другої, тож не розбудиш, не переживай, — сказав він.

— О, я теж “сова”, довго не сплю, — усміхнулась я — Ну тоді домовились, я напишу тобі…

В цю мить я побачила, що Костя встав з ліжка і пішов зі спальні.

— Добре, — сказала я Кіру. — Зараз маю приготувати вечерю, то вже трохи згодом все зроблю. Бувай!

Не чекаючи, поки він відповість, я натисла на відбій і побігла слідом за Костею. Він вийшов якось так різко, може, образився, що я при ньому говорю з Кіром? Але ж я спеціально це робила, аби він чув, що у нас суто ділові теми для обговорення… Він не повинен ображатися, це неправильно…

Я знайшла його в кабінеті. Він сидів на кріслі і дивився щось в телефоні.

Я підійшла до нього ззаду і обійняла за плечі.

— Ти образився? — запитала, куйовлячи його волосся. 

— Мені неприємно чути, як ти розмовляєш з ним гола в нашому ліжку, — відповів він.

— Так я ж не по відеозв’язку розмовляла, — я знизала плечима. — Звідки йому знати, що я гола…

— Нащо було треба відповідати йому з ліжка? — він зітхнув і зазирнув мені в очі.

— Ну, я подумала, що навпаки, буде добре поговорити при тобі, щоб ти не думав, що я з ним фліртую, — мені на очі навернулися сльози. Я хотіла як краще, а вийшло, що тепер я була винною. 

— Пробач, — він обернувся до мене і посадив мене собі на руки. — Я погано це контролюю, тому й вийшов. Щоб не сказати чогось зайвого і випадково не образити тебе.

— Я тепер буду увесь час вимикати телефон, коли ми в ліжку, добре? — я зазирнула йому в очі. — Не хочу, щоб ти засмучувався…

— Ні, тоді я буду думати про те, скільки разів той придурок дзвонив. Не треба нічого робити, — він зітхнув. — Я це переборю в собі. Я тобі довіряю, тож не маю так реагувати. 

— Добре, вибач мені, будь ласка, — я погладила його по щоці. — Може, одягнемося й щось перекусимо? Бо я голодна як вовк…

— Добре, — він обійняв мене і поцілував в щоку. — Ходімо…