2. “Зіграй так, щоб тобі повірили…”

Єва

Я вийшла з кухні, ковтаючи сльози. Але тільки коли забігла до своєї кімнати і зачинилася на ключ, дала волю сльозам. Який він придурок! Як я буду витримувати його знущання цілий рік! Це несправедливо, я не повинна була потрапити в таку пастку…

Набрала номер Сергія, але він чомусь не відповідав. Шкода, бо я хотіла все йому розповісти, попросити, щоб він приїхав і забрав мене звідси. Я б щось придумала, взяла кредит чи продала квартиру, щоб він розплатився з цим Костею, мені нічого не шкода, але я не можу тут більше знаходитися! 

Я лежала на ліжку і довго плакала, але потім здоровий глузд узяв гору. Якщо я не можу зараз змінити ситуацію, то й впадати у відчай і лити сльози — заняття, яке нічого не дасть. Треба шукати якісь шляхи вирішення цієї проблеми, і я їх обов’язково знайду. Але поки що треба зробити життя Кості таким, щоб він пошкодував про свою ідею з одруженням. Якщо йому вистачає совісті знущатися з мене, то і я відплачу йому тим самим…

***

Коли я незадовго до п’ятої вечора повернулася додому, то вже була повністю “при параді”, щоб “не підвести” свого “нареченого”. 

Побувала у візажиста і перукаря, а ще купила нову сукню, вибрала все найдорожче, бо вирішила, що можу ні в чому собі не відмовляти. 

Сукню купила, керуючись його вказівками: “щоб була пастельного кольору і цицьки не вивалювалися”. Дійсно, сукня була приємного бежевого відтінку і згори пошита під саму шию, зате вона була дуже короткою. Ну, про довжину нічого сказано не було, тому я ще раз помилувалася у дзеркалі в передпокої на свої ноги у туфлях на високих шпильках, а потім заглянула до кабінету, де саме сидів за компом Костя. 

— Я вже готова, — сказала я холодним тоном. 

Він обернувся на мій голос і окинув мене поглядом. 

— Виглядаєш як шльондра, ну, принаймні, дорога шльондра. І на тому дякую.

— Тоді, якщо тебе все влаштовує, я буду у своїй кімнаті, скажеш мені, коли потрібно буде виходити, — промовила я, вдаючи, що його слова мене ні крихту не хвилюють. 

— Зайду за тобою хвилин за десять, — відповів він.

— Чудово, то я піду посиджу в соцмережах, — я розвернулась і пішла до себе. 

Настрій був поганий, а ще Сергій десь зник, він не відповідав на дзвінки і не читав мої повідомлення… Я переживала, що з ним могло щось трапитися. 

Але й питати в Кості про нього з принципу не хотіла. Бо він, судячи з усього, вже зрозумів, що Сергій — це моя “ахілесова п'ята”, і говорив би про нього різну гидоту, щоб тільки зачепити мене за живе…

***

Коли двері до кімнати несподівано відчинились, я мимоволі подивилась на них. 

Костя перевдягнувся в чорний смокінг, виглядав класично і занудно, ну, цілком в його стилі. Хоча, треба було визнати, фігура в нього все ж була хороша і смокінг сидів ідеально. 

— Ходімо, нам вже час їхати.

— Добре, — я сховала телефон у сумочку і поглянула йому в очі. — Ходімо. 

Більше ми не говорили аж до того моменту, поки водій не довіз нас до ресторану. Коли він паркувався, Костя взяв мене за запʼясток і зазирнув в очі:

— Якщо ти зганьбиш мене, я знищу все, що тобі важливо.

— Та не бійся ти так, не стану я тебе ганьбити, — сказала я. — На відміну від тебе, я виросла в багатій сім’ї і знаю всі правила поведінки в товаристві. 

— Прекрасно, — коротко відповів він, переплітаючи наші пальці. — Памʼятай, тут і зараз ти маєш грати закохану в мене наречену. Зіграй так, щоб тобі повірили.

Мені хотілося сказати йому щось образливе, але я не стала цього робити. Іноді краще просто проігнорити неприємну людину, це бісить її ще більше, ніж коли вступити з нею в перепалку. 

Тому я відвернулася від нього і нічого не сказала. Хай попереживає, чи не підсуну я йому свиню на людях.

Хоча насправді нічого такого робити я не збиралася. Своя репутація теж була важливою для мене, і я не хотіла, щоб хтось дізнався про справжні обставини мого заміжжя. Хай усі думають, що ми одружилися з великого кохання, не зійшлися характерами і тихо розлучилися. Так буде краще для мене…

***

У віп-залі ресторану, куди ми увійшли, було десь двадцятеро гостей, переважно чоловіки, з їхнього зовнішнього вигляду було видно, що це люди багаті і впливові. Всі були вдягнені згідно дрес-коду: чоловіки в строгих костюмах, жінки в довгих вечірніх сукнях. Я почувалася трохи некомфортно, бо ловила на собі цікаві погляди. Все ж, раніше я не бувала у світському товаристві — до смерті батьків ще була надто малою, а після їхньої загибелі я вела замкнене життя і не мала особливого бажання “світитися“ на публіці. 

До нас із Костею відразу підійшли якісь люди. 

— Костю, привіт, радий тебе бачити! — сказав один з чоловіків, потискаючи його руку, а потім подивившись на мене. — О, а ти хіба не мав бути зі своєю нареченою? Вирішив взяти ескортницю? Ризиковий ти хлопець!

Я відчула, що червонію. Розгублено глянула на Костю. Подумала, що зараз він скаже щось образливе для мене, і до горла підступив клубок, але він несподівано якось сильно стиснув долоню того чоловіка і перевернув його руку так, що той став перед нами на коліна: