Пролог. Костя. Спокуслива ставка

— Стріт Флеш, — я скинув карти і задоволено подивився на дурника, який аж побліднішав від моїх слів.

— Може, ще одну партію? — запитав він. — Я відіграюся…

— Ти вже програв всі свої гроші, а в кредит я не даю, — хмикнув я. 

— Та ну, дай хлопцеві шанс, — мій дружбан Ден стукнув мене по плечу. — Він же так просить… 

— Ну, я можу щось поставити із речей, — він замислився, — телефон або годинник. 

— Ти тримаєш мене за дурника? — я засміявся. — Хлопці, виставіть його звідси. А рахунок я пришлю зранку. І тільки спробуй за тиждень не оплатити, — я красномовно провів пальцем по своєму горлу. — Сам розумієш, що я це так просто не залишу. 

— Ну, завжди можна домовитися, — хлопець то червонів, то бліднішав на обличчі. — Ви ж не бандити якісь, ми всі цивілізовані люди.. 

— Тобі більше нема що ставити, — хмикнув я. — Тож йди зараз, інакше тебе ще й побʼють.

— А якщо я поставлю щось таке, що може тебе зацікавити? — раптом запитав він. 

— Я дивився його досьє, у нього більше нічого нема, — вклинився в розмову Ден.

Я перевів погляд на хлопця і схрестив руки на грудях. Втомився від цих ідіотів, але без них життя було зовсім нудним. 

— Ну… — він все ще дивився на мене, видно не наважувався зробити ту останню ставку, а мені раптом стало цікаво. 

— І що ж ти можеш мені запропонувати? Якщо твоя ставка дійсно здивує мене, я обіцяю зіграти з тобою ще одну гру, — все ж сказав я, беручи до рук склянку і пригубляючи напій із неї. 

— У мене є дівчина, — сказав він і знову почервонів. 

— У мене є десяток дівчат, які готові застрибнути в моє ліжко за першим же покликом, — я знизав плечима. 

— Але це не звичайна дівчина, а багата спадкоємиця, — хлопець зітхнув і подивився на мене з рішучістю самогубця, який зважується на останній крок. — Її покійні батьки склали такий заповіт, що той, хто з нею одружитися, отримає чималий пакет акцій. Я хотів сам скористатися цим шансом, але якщо ти зараз погодишся дати мені відігратися, я можу зробити ставкою цю дівчину…

— Але що як ти програєш? Як ти віддаси її мені? — я насупився, відпиваючи ще пару ковтків. — І що за фірма? Чия вона спадкоємиця?

— Її батько — Данило Білик, — швидко заговорив хлопець. — Минулого року він із дружиною розбилися на машині при якихось підозрілих обставинах, і залишилася велика IT компанія, в якій він був одним із ведучих акціонерів, у нього був контрольний пакет акцій… Тож усе це може дістатися майбутньому чоловіку Єви…

Я був заінтригований. Про Біликів я знав, і про спадкоємицю теж. Але вона вела непублічне життя, тож за ці роки це прізвище зникло з екранів ТВ та пліток в телеграмі. Я навіть не знав, як її тепер звуть, бо вона змінила імʼя, я цим цікавився, бо хотів викупити ту фірму. 

— Ти не відповів на одне з питань. Як ти віддаси її? Вона все ж вільна людина, ти просто морочиш мені голову, — я насупився.

— Вона трохи наївна, а ще дуже мене любить, — насупився той. — Я можу сказати, що ти погрожуєш мене вбити, чи щось таке, а єдиний шанс на порятунок — щоб вона стала твоєю дружиною. Фіктивною, звичайно. Ну, я так скажу, щоб вона не дуже переживала. Що це буде лише формальність. А там уже ви розберетесь між собою…

— Добре, — я кивнув і поглянув на нього. — Але якщо її не буде у мене завтра ж о восьмій ранку, готуй собі домовину, Сергію.

— Ну, ми ж іще не грали, а ти вже так поводишся, ніби я програв свою наречену, — скривився він. 

— Ти програв її ще тоді, коли поставив, — самовпевнено сказав я, дивлячись на Дена. — Роздавай, ми починаємо гру…

Ден усміхнувся і взяв колоду. До нас також підтягнулись Макс і Алекс, ще два моїх дружбани. Всі вони уважно слідкували за тим, як роздаються карти і за нашими з Сергієм обличчями. 

Коли карти були роздані, я задоволено усміхнувся. Сьогодні удача точно була на моєму боці!

Я одразу ж побачив комбінацію і усміхнувся, відкриваючи карти:

— Флеш Рояль, Сергію, — я засміявся. — Який же ти ідіот.

Він вже нічого не став говорити, тільки похмуро сидів, втупившись у носки своїх черевиків. 

Потім встав і буркнув собі під носа: 

— Завтра вона прийде до тебе…

— Ага, чекатиму. Адресу скину на вотсап. Вали вже звідси, я хочу спати, — я позіхнув.

Сергій, заточуючись, як п’яний, посунув до дверей. Вже відчинив їх і однією ногою переступив поріг, а потім обернувся і зі злістю сказав мені:

— Все одно це тобі щастя не принесе! 

— Принесе гроші, — я знизав плечима. — Гроші надійніші за якесь там щастя. Вали вже. 

Він вийшов, грюкнувши дверима так сильно, що задзеленчали келихи, які стояли на столі. 

— Ти справді збираєшся одружитися з якоюсь зовсім незнайомою дівчиною? — запитав мене Ден.  

— Ага, — я задоволено усміхався. — Мені потрібні її акції, з ними я стану найвпливовішим бізнесменом в сфері клубного бізнесу в Україні. Подумати тільки, як пощастило…

— Тоді треба обмити таку удачу!  — вигукнув Макс.