Ескапізм

— А з вами, дорогі глядачі я, ваш ведучий — Ніколя Лупіля! — представився перший ведучий. — Поруч зі мною стоїть Маргарет Левретка, моя помічниця!

"І ми раді вітати вас у програмі: "Ранок у Лупіляндії"! Чудовий ранок у чудовій країні — ось запорука щасливого життя!", — разом вигукнули вони. 

— А наш сьогоднішній гість — Дринцелій Бринціус! — повідомив Ніколя. — Дуже видатна людина! Коли вона входить у кімнату, усі одразу знають, як правильно тримати мід, куди правильно кидати смоук, а також пригадують те, як правильно танкувати "трикутником"! Саме ця людина нам і пояснить, що таке "ескапізм"!

Після цих слів, прожектор, що висів на стелі, засвітився жовтуватим сяйвом. У цьому сяйві гарно було видно невисоку товсту людину, що була вдягнена у червоні шорти, синю довгу футболку, що, все ж таки, повністю не закривала живіт, а також сірі кросівки, що колись, роки три тому, були яксраво-білими. 

Гість та ведучі швидко пройшли до своїх місць. Квітку, що зав'яла після останнього гостя, вже оперативно замінили на інший пластмасовий соняшник. Втім, коли гість сів у крісло, то усі у залі почули скрип. Це були крики дерева — воно просило про допомогу! Проте, не отримавши її, крісло швидко здалося і у чотири сторони відлетіли чотири його ніжки. Чоловік впав разом із кріслом на підлогу, а по його животу пішло кілька невеликих хвиль — не вистачало тільки невеликого дитячого човника. 

— Не хвилюйтеся, — промовив Ніколя, — Так це крісло навіть ліпше виглядає! 

— Так, — швидко змінила тему Маргарет. — Давайте краще поговоримо про ескапізм, що це таке, пане Дринцелій? 

— Так, — кивнув гість, переходячи до теми шоу. — Ну, знаєте, уявіть собі... Якесь доволі таке жахливе життя! Уявіть, що на вашу домівку падають ракети від тих, хто на весь світ каже, що "прагне миру", або уявіть, що близьку вам людину викрали чи вбили. Або уявіть собі, що ваше кохання розтануло, а у шлюбі залишилося просто дві окремі людини, що знають одне одного. Чи навпаки — безмежна самотність, коли навколо стільки щасливих пар та сімей. Бідність чи безмежне багатство — тут, насправді, погано в обох крайнощах і я покажу це! 

— Добре, ми уявили! — погодився Ніколя. 

— Ось, а тепер уявіть, що відчуває людина, що живе таким життям?! — задав просте питання гість. 

— Невимовний сум?

— Бажання "покінчити" з усім?

— Відчай?

— Розчарування у власних силах?

— Біль від розбитих мрій?

— Скорботу по минулому, де усе було гарно і де були можливості усе виправити?

— Усе разом! — підбив підсумки Бринціус. — І от тепер скажіть, що людина буде намагатися зробити, коли вона кожен день стикається з такими думками та почуттями? Ну так, можливо Ви подумали, що вона буде боротися — чинити опір! Втім, скільки людина може так протриматись? Ну рік, гадаю, людина ще в силах протримати, так скажемо, "на знос". Але якщо проблеми не вирішуються за рік? Якщо людину переслідують невдачі, що тягнуться за нею рік, два, три, п'ять, десять — що тоді робити? Навіть найміцніший щит можна розбити! Навіть найміцніша броня, зрештою, ламається. Що вже казати, навіть танки — втілення захисту та броні — у довгому бою виходять з ладу. І що тоді людина почне робити? 

— Ховатися? — обережно запитала Маргарет.

— Вірно! — зрадів Дринцелій. — Ескапізм — простими словами — втеча від реальності. Люди тікають від того, що не можуть здолати чи витримати — це нормальна реакція. Якби не це — ми б не тікали від пожеж, повеней, землетрусів та інших катаклізмів. І куди можна втекти... Від реальності?! Звісно у те, що не реальне, або не дуже відноситься до реальності! 

— Почекайте, а можна ще раз про джерела? — запитав Ніколя. — Те, що ви перерахували: повені, пожежі, землетруси — це все добре, але як на це може чи могла вплинути людина? 

— А ніяк! — пожав плечима Бринціус. — Я ж не кажу, що ескапізм — результат втечі від дій природи. Будь-що може завдати шкоди психіці людини. Якщо говорити про джерела, то можна, умовно, поділити їх на дві категорії: штучні та природні!

— Так, тут давайте ретельніше! — попросила Маргарет. 

— Давайте! Простіше буде почати з природніх — я їх так називаю, бо людина не зробила собі ці проблеми своїми руками напряму! Ну, наприклад, сталася війна — на хату людини падають гранати, кулі й ракети. Як її можна звинувачувати у цьому? Що вона могла зробити, щоб уникнути війни? Піти й домовитися "на кордоні"? Ну ні! — пояснив гість. 

— Це зрозуміло, а що про штучні? — запитав Ніколя. 

— А штучні — це ті, які людина зробила сама. Не використала змогу, коли та випала. Зробила чи не зробила певні дії. От уявіть, що у людини була гарна робота, але вона не дуже старанно її виконувала. І тепер людину звільнили! Хто винен? Зрозуміло, що людина! Проте слова по типу: "Це ти винен у власних проблемах!" — це майже катування. Так, іноді їх потрібно почути, але такі ситуації — скоріше виняток, ніж правило. Звичайно, що неможливо сказати, що важче: перше чи друге. Усе життя прожити під гнітом вимушених проблем, з якими ти навіть нічого вдіяти не міг, чи усе життя ламати себе тим, що ти впустив шанс по власній дурості!

— Добре, з джерелами ми розібралися, а що до втечі? — повернула Маргарет у перше джерело.