5

5

І люди, і собаки вийшли на заметену галявину, поруч воркотів мотором чорний позашляховик. Фари освітили подвір’я, дійшли до колодязя і невеличкого фруктового садка. Химерні тіні молодих дерев розмалювали сніговий покрив поруч з будинком. Роман з Ліззі сіли спереду, Аня з Джеком ззаду, другого ще трохи довелось вмовляти, але не довго. Сніг танцював перед світлом фар якісь дикі лісові танці, машина покотилася м’яко і тихо. Дівчина відкинулась на спинку сидіння і досить швидко задрімала. Снилося, що вона залишилася в цій хатині до весни. Аню розбудив сильний поштовх, який кинув її тіло на край переднього сидіння. Собаки стрепенулись від дрімоти. Роман вилаявся. Свіжий повалений стовбур сосни перегородив їм дорогу. Не глушачи мотор чоловік вийшов оглянути машину і перешкоду. Аня спостерігала за Романом з вікна, собаки притихли і вже не звертали увагу на оточення.

– Будемо вертати назад, – сказав чоловік. – Дерево велике, завтра треба буде сходити за хлопцями, щоб допомогли перепиляти.

– А що, не можна іншою дорогою поїхати?

– Ні, тут тільки цією, дерева по боках не дадуть маневрувати в об’їзд... Вночі це точно не доречно, та не бійтесь Ви так мене, я хоч і проводжу більшість часу в лісі, але ще не здичавів зовсім, – сказав насмішкувато, закриваючи двері і здаючи назад, – Добре, що недалеко від’їхали.

– Та я думаю, що мене шукатимуть, напевно... – якось невпевнено і незадоволено проказала Аня, розуміючи, що Роман краще читає її, ніж вона його.

Ревів мотор, посувались повільно, сніг став не таким густим, але його було досить, щоб закрити завісою той малий шматок видимої дороги, що виднівся від задніх фар машини.

Але все-таки її зачіпала ота його насмішкувата манера спілкування з дівчатами. Це не була зневага, навпаки, він возився з нею вже котру годину, хоча й були вони заледве знайомі. Роман був схожий на ватажка зграї, який все знає і завжди знаходиться в потрібному місці в потрібний час. І цей спокій, це не була байдужість, це була людська натура без краплі паніки в крові.

Ліззі сіла на сидіння і весело махаючи хвостом стала пробувати відкрити вікно лапами. Вона побачила будинок.

– Приїхали, вітаю вдома, – сказав хлопець і вийшов, повідкривав двері машини, спочатку повистрибували собаки і стали носитись сніговими заметами туди й сюди, хапаючи ротом сніг. Дівчина, надихнувшись собаками, і собі повеселіла, але це скоро минуло, як вона відчула ногами стежку... Коліно все ще боліло.

Хатинка привітно дихнула теплим повітрям з запахом дерева, зілля і диму. Роман з Ліззі пішли показувати Джеку місто нічлігу. Це була невелика дровітня, вистелена сіном. Господарка лігва показала приклад і Джек вклався поруч.

Пристроївши чотирилапих, Роман набрав оберемок дров і поспішив до будинку. Мороз рипів свіжим снігом під ногами, щипаючи чоловіка за обличчя.

Аня сиділа, спершись плечем об грубку, спершу чоловіку здалося, що вона спить, але очі були відкриті і дивились не кліпаючи на вогонь каміну.

– Зараз щось придумаю на вечерю, – Роман поклав дрова в кутку і взяв відро з картоплею.

– Я можу почистити, – хотіла бути хоч чимось корисною дівчина і він це відчув.

– Добре, я тоді сала підсмажу. Ви любите сало?

– Я думаю ми могли б вже перейти на «ти»... Я їла раніше сало і різне м’ясо, зараз лише курку.

– А що змінилось? – Роман поставив біля дівчини миску з водою і відро з картоплею.

– Та так якось воно вийшло... – їй не хотілось розповідати про те, як її мати зарізала козеня, яке вона так довго доглядала влітку.

Роман посміхнувся.

Коли картопля була вже начищена, Роман дістав велику прокопчену сковорідку, що висіла над грубкою, і поставив на плиту, влив олії і став нарізати туди картоплю невеликими півколами. Дівчина помітила, як вправно він готував нехитру вечерю, ніби не був обтяжений чиєюсь присутністю... І не знати чому спитала:

– Роман, а ти одружений?

– Не дуже, – тепер він не усміхався, а зосереджено краяв картоплю. – Її звали Неля, вона загинула в горах три роки тому.

– Вибач, я дурне ляпнула, – не знала, що сказати у такій ситуації Аня.

Чоловік не озвався, помішав картоплю і накрив кришкою. Потім вийшов в коридорчик і приніс звідти літрову баночку дрібних солоних огірків. Дівчина аж тепер відчула, яка вона голодна.

Вечеряли мовчки, розмова не клеїлась... Тихо. Тільки у каміні часом чутно було тріщання перегорілої березової дровиняки і хрумкіт солоних огірків.

Згодом Роман возився біля плити, готував каву, а Аня наблизилась до полиці з книжками, витягла збірку оповідань і вмостившись на канапу коло каміну почала читати. Це тривало хвилин п’ятнадцять, далі почулось рівне сопіння і Роман порпаючись біля тазика з посудом, нишком засміявся. Тепер вона не виглядала такою дорослою, лежачи на спині на його канапі. По дитячому розкинувши руки і накрившись Реєм Бредбері Аня здалась йому більш привабливою. Він сів біля вогню з двома чашками кави, насолоджуючись ароматом напою спостерігав за полум’ям. Рожево-оранжевий жар виблискував і гіпнотизував погляд. Він тільки зараз усвідомив, що три роки пройшло, відколи у цій лісовій хатині ступала жіноча нога...