3

3

Сутеніло. Відчувалося, що температура знижується, заметіль не вщухала, а сипала порцію за порцією свою білу порошу. По тому, як пес став забігати наперед, дівчина зрозуміла, що рухається надто повільно... Нога боліла вже більше ніж спочатку. Через вітер почали мерзнути руки, рукавиці, як на зло зосталися вдома. Щоб було тепліше, накинула капюшон, з якого на голову і за комір висипався сніг, але було затишніше. Джинси, одягнені на голі ноги, промокли і приклеїлись до тіла. В голову почали закрадатись лячні думки. Чомусь пригадувались фільми з напруженим сюжетом і поганим закінченням. Знову витягла мобільний, – немає послуг, на годиннику 17:09, замерзлі пальці заледве слухались... Раптом поруч почувся постріл, потім другий і за ним собачий лемент. Обоє переполошилися, Джек став гавкати і, що дивно, – вимахувати хвостом. На стежці вже можна було розгледіти людський силует, який наближався до блукаючої дівчини. А попереду, за кілька метрів від Ані, рухалась якась купка снігу, час від часу виляючи хвостом. «Ліззі», – впізнала білу лайку, з якою сьогодні познайомилася, – значить той чоловік був Романом, на душі стало тепліше.

– Прогноз таки не збрехав про снігопад, – сказав посміхнувшись чоловік з рушницею за плечем. – Ви як, Амазонко, – спитав насмішкувато і додав, – все гаразд?

– Та ніби, – якось невпевнено відказала вона, нога з кожним кроком ставала все важчою, – трохи ногу забила. А чому стріляли? Все одно ж не видно жодного звіра...

– Я коли повертався, то нас з Ліззі застав снігопад; пам’ятаючи, що Ви лишились далеко позаду і ще не збирались йти, я вирішив оглянути територію. А ще я помітив на перехрестях позначки з гілля і зрозумів, що Ви й в дорогах не дуже орієнтуєтесь, – сказав Роман і зиркнув на дівчину тим самим насмішкуватим поглядом, – тому взяв рушницю і пішов дорогою до місця стоянки, там були свіжі сліди, я повернув назад, також не побачив нікого. Мобільний тут не ловить, тому в таку погоду і такий час у лісі кепсько. Я вистрілив у небо кілька разів, щоб Ви почули, після того Ліззі відчула собаку і побігла на гавкіт, я заледве встигав за нею. Ось і все. Ходімо, тут є хатина, але пройти треба ще з півтора кілометра.

Собаки повкладались прямо на стежці і вже скоро стали обидві білі. Роман пішов перший, далі собаки, а за ними поволі Аня. Нога не слухалась і зрадницьки накульгувала...

– О, та Ви ж зовсім йти не можете, що ж робити, залишити Вас тут, щоб сходити за транспортом, все-одно не можна, доведеться йти, – промовив ніби сам до себе чоловік.

Він підійшов до Ані, зняв з її плечей рюкзак, закинув собі, а її руку перекинув собі за шию, вхопивши іншою за обмерзлі пальці дівчини, вона зойкнула.

– Отже ж, ще й без рукавиць, – зняв свої і сказав, – одягайте і йдемо швидше, а то скоро стежки не побачимо. Підхопив рушницю і пішов у напрямку протилежному тому, в якому щойно рухалась дівчина. Вона натяк зрозуміла, що і в лісі погано орієнтується, і погоди не дивилась, ще й без рукавиць. «Він мене за блондинку має, ну й нехай», – тепло рукавиць і скинутий тягар рюкзака переборов у ній образу, а почервонілі щоки все одно не було видно. Собаки бігли попереду, час від часу озираючись і чекаючи господарів, які сунули дуже поволі.

Йшли мовчки, від того було трохи незручно, Аня не розуміла чому він нічого не говорить. Напевно так зневажає таких безтолкових туристок, що соваються в лісі без належної підготовки, що й говорити з нею не хоче...

А його думки були зайняті іншим, в правій руці Роман ніс важку рушницю, пальці дубіли на холодному металі і зовсім не хотілось говорити. Він беріг сили, бо дівчина вже не дуже соромлячись через втому, навалювалась на чоловіка все більше... Сніг не переставав, але вітер почав вщухати, попереду щось мляво світилось.

– Прийшли, скоро вже хату побачимо, – важко прохрипів Роман і аж тоді дійшла дівчині причина його мовчанки.