1
Сірі хмари придавили своєю масою ліс. Десь далеко стукотів потяг. А двоє брели край рову, який переповнювався талим снігом. Ще де-не-де лишилася крига... Але це не весна, а перепочинок зими в січні, коли вона втомилася сипати сніг і морозити землю. Від плюсової температури зникли снігові замети, вітер підсушив траву і опале листя, яке навіть шурхотіло під двома ногами і чотирма лапами.
Дівчина зупинилась і зробила кілька знімків цифровим фотоапаратом. Вони так йшли вже досить довго. Її пес ліг поруч. Втомився. Це був вже не молодий собака, який носиться без перестану за будь-якої нагоди. Цей – мав сумні очі кольору кави, довгі лапи і хвіст, що більше нагадував ціпок. В ліс пішов з нудьги, правда, вже шкодував про це. Нещодавно він щось не поділив з великим псом, схожим на вівчарку, після цього трохи накульгував на передню праву лапу.
Сонце намагалося продертися крізь хмари, але марно. Рів закінчився, вітер був такий не помітний, що ледь ворушив русяве волосся дівчини. Вона часто фотографувала, а пес лягав при кожній нагоді. Він ґречно пропускав свою господиню вперед, мало, що могло трапитись... Зовсім близько зачиркала якась пташка і притихла. Пахло свіжістю і вогким листям.
Дівчина помітила, що пес став відставати і почала шукати місце для привалу. Але пеньки і повалені дерева траплялися не так часто, потрібно було ще трохи пройти. Ось воно, те саме відчуття, коли йдеш далі в пошуках чогось кращого, і вже не важливо, чи занурюєшся ти в ліс, чи гортаєш сторінку фейсбуку, чи обираєш собі супутника на все життя, питання завжди одне і те саме, а може далі буде краще? Але вона таки зупиняється, угледівши повалений стовбур край стежки, а далі видно кілька широких, старих пеньків присипаних дубовим листям. Дівчина зняла рюкзак, поставила на пеньок і видобула звідти круглу булочку, яка складалася з шести маленьких колобочків і звалась «Ромашкою». Спочатку пригостила пса, а далі стала їсти сама.
Булка долетіла до самісінького носа собаки, він потягнувся, понюхав і ліг головою на свої передні лапи, при цьому роблячи ображені очі, ніби кажучи: «А ковбаску ти не здогадалась прихопити?»
– Не хочеш, то й не їж, значить не голодний, – сказала своєму супутнику дівчина.
Пес подивися, щось подумав і з’їв свій шматок і запитально глянув на неї. Вона дала ще і ще. А він вже їв і не видурювався. Після цього дівчина наламала сухих дров, з гілля, яке падаючи заплуталось в кущах, тут такого було вдосталь. А найбільша перевага галуззя була в його сухості, дрова ламались легко і вже скоро затріщало багаття. Дим вився вгору, пес задрімав, але час від часу підіймав голову, пряв вухами, тягнув носом повітря і до чогось прислухався. Стояла тиша, це і лякало тварину, яка звикла вештатися містом, де було чутно голоси собак, стогін потяга та людський лемент.
Вона сиділа і дивилась на вогонь, часом підкидаючи йому гіллячку, а він хапав її своєю розжареною пащею і вже не відпускав, хоч вона звивалася і стогнала...
Раптом пес загарчав, скочив на лапи, затріщали кущі і звідти висунулась біла і пухнаста морда. Пес підійшов і став принюхуватись до собаки і її доглянутої шерсті, чмихнув і заглянув їй в очі. Вона стояла і не рухалась, така поважна, горда і безстрашна, дивлячись своїми великими очима. Це була сибірська лайка з добрими очима та хвостом-бубликом. Пес чомусь настовбурчився і гавкнув, його шерсть на хребті стала диба. Кущі знову затріщали і випустили на галявину молодого чоловіка.
– Ого, Ліззі, бачу ти собі друзів вже встигла завести тільки-но я відвернувся, – сказав чоловік усміхаючись, при цьому показуючи свої ідеальні білі зуби.
Він був вище середнього зросту, з правильними, м’якими рисами обличчя. Ліззі глянула на нього знічено і відвернулася до пса, який все ще принюхувався.
– Привіт, з собакою моєю Ви вже знайомі, я Роман, – сказав незнайомець, підкинувши гіллячку до вогню.
– Аня, а цей кавалер – Джек, – пес повернувся до господині і махнув кілька разів хвостом за годинниковою стрілкою.
– Ви ще не збираєтесь йти з лісу? По прогнозу скоро має бути снігопад.
– Я не дивилась прогнозу... Та ми тут ще не нагулялись, – сказала дівчина, шукаючи візуальної підтримки в свого собаки. Але якби той знав, про що мова, то нізащо не погодився б вештатись лісом, замість прогулянки з цією білою красунею.
– Ну то бувайте, був радий знайомству, вдалої прогулянки, – відповів Роман, махнув рукою до Ліззі і пішов в напрямку траси.
Лайка кинула прощальний погляд на Джека і побігла доганяти господаря. Знову стало тихо, але вітер став пробиратись крізь зарослі і дерева, небо потемніло. «А може треба були йти з ними? Щось ті хмари надто темні стали і вітер зривається», – трохи захвилювалась Аня. Вона не дуже добре орієнтувалася в сторонах світу, тому, коли йшла до лісу, то на усіх поворотах зробила позначки у вигляді стрілок з гілля. Ідея була гарна, але не розрахована на снігопад...
Дівчина вже не підкладала дров, а стала збирати речі у рюкзак. Пес лежав і спостерігав, але як тільки вона закинула рюкзак на плече, він став на лапи, готовий повертатися додому.
#4608 в Сучасна проза
#11516 в Любовні романи
#4468 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.01.2019