Глава 8

Вони йшли за ниткою. Кожна з дівчат тримала її в руках, і вона світилась — легким, майже невидимим світлом. І що далі вони йшли, то тихішим ставало навколо.

Коли вони дістались до кімнати з великим дзеркальним колом, нитка зникла. Перед ними — два шляхи. Обидва знайомі. І водночас — чужі.

— Це… наші спогади? — прошепотіла Настя.

— Але щось не так, — сказала Даша. —

Подивіться на мене там. Я ніколи не казала тих слів…

Перед кожною з них — з’явились дві версії себе. Одна — з їхнього минулого. Інша — з того, ким вони могли би стати, якби обрали інакше.

"Реальність не одна. Вибір — не про шлях. А про себе." — сказано було в записці, яка знову виникла в повітрі.

Вона бачила себе — ту, що ніколи не зізналась у своїх почуттях. Вона була стриманою, тихою, обережною… і самотньою.

А поруч — Настя, яка колись написала листа. І почула відповідь. Її очі світились. Вона жила — не тільки для інших, а й для себе.

"Я не боюсь більше. Якщо втратити — то не себе."

Настя зробила крок до цієї себе. І світ навколо здригнувся.

Вона бачила дві дороги. В одній — вона втекла. І загубила всіх, аби себе зберегти. В іншій — вона залишилась. І навчилась приймати любов.

"Біль — не зупинка. Це двері."

Вона торкнулась образу, який плакав разом із нею. І вони злились в одне.

Перед нею — Даша, яка весь час жартує. І Даша, яка дозволяє собі бути — слабкою. Живою. Справжньою.

"Сміх — це не втеча. Це міст. Але тільки тоді, коли ти знаєш, куди йдеш."

Вона обрала другий шлях. І її сльози стали світлом.

В кімнаті залишилось лише одне світло — портал між світами. У центрі кола. І в ньому — образ Фаїни. Але зовсім іншої. Вона простягає їм руку.

"Готові перейти? В цій реальності — лишається все, що було звичним. А в іншій… є я."

Далі буде...