Глава 7

Настя не одразу відчула тривогу. Спершу — просто дивна тиша в чаті. Потім — відсутність голосових. А потім… відчуття порожнечі, що опустилось, як тінь.

— Ви бачили Фаїну сьогодні? — написала вона у спільну групу.

Крістіна відповіла першою: «Вона не відповідає з учора. Я думала, просто втомилась.»

Даша: «Я їй дзвонила. Гудки йдуть. Але вона не бере.»

У книзі, яку Настя несла завжди в рюкзаку, сторінка перегорнулась сама.

На ній — новий напис. І почерк був… не Ані. Він був Фаїнин.

"Я мусила йти першою."

"Не бійтеся. Я залишила нитку."

Дівчата зустрілись біля школи. Всі мовчали. Але кожна вже знала — це не просто зникнення.

— Вона знала, що так буде, — сказала Крістіна. — Пам’ятаєш її сон? Про те, що вона падає в порожнечу?

— І про те, що в порожнечі… було світло, — прошепотіла Даша.

Вони повернулись у Кімнату Тиші. Але двері… були замкнені.

На стіні з’явився символ. Не просто знак. Це була мапа. Маленький пунктир, що вів до… шкільної бібліотеки.

— Пані Марта, — майже одночасно сказали вони.

У бібліотеці було темно. І порожньо. Але на столі — коробка. Усередині — стрічка. Червона. З запахом кориці. І ще одна записка:

"Нитка веде не назад. Вона веде вглиб. Якщо готові — йдіть за нею."

Фаїна.

— Вона залишила нам шлях, — сказала Настя. — Але… це буде інший рівень. Не зовнішній. Вона хоче, щоб ми увійшли в себе.

"Тиша — це не кінець. Це запрошення."

Далі буде...