Глава 6

Все почалось із дзеркала в шкільному коридорі.

Воно завжди висіло навпроти кабінету хімії — старе, потемніле, з тріщиною в кутку. Але сьогодні, проходячи повз нього, Крістіна зупинилась.

— Почекайте, — сказала вона. — Моє відображення… не повторило рух.

Дівчата наблизились. Вони встигли побачити, як відображення Крістіни усміхнулось — коли вона була серйозною. І тоді… зникло.

Залишилась лише її тінь.

У її дзеркалі — зовсім інша вона. Без страху. Без сумніву. Ця інша Настя дивиться прямо в очі й каже:

"Я могла бути тобою. Але ти зупинилась. Не бійся йти далі."

Настя простягає руку до дзеркала. Воно пульсує теплом. І показує сцену — майбутнє, де вона стоїть перед людьми і говорить, не боячись. А за її плечима — книги. Її книги.

В її відображенні — вона сама. Але з довгим волоссям, в чорному. Та, що не дозволила собі бути слабкою.

"Я — та, ким ти станеш, якщо не про бачиш собі."

Крістіна тремтить. Але тоді з’являється світло — і голос Ані:

"Ти маєш право бути ніжною. Навіть до себе."

І образ у дзеркалі тане. Залишається тільки вона — справжня. Але вже — сильніша.

Її дзеркало показує дівчину, що плаче вночі. І водночас — ту, що сміється вранці. Вони обидві — частини її.

"Маска не зраджує. Вона захищає. Але часом — задушує."

Даша торкається скла — і воно розсипається блискітками. Її сльози падають — і на підлозі з’являється напис:

"Справжній сміх — починається після сліз."

Вони знову разом. Дзеркала щезають. Але в книзі з’являється новий запис:

"Щоб знайти іншу — мусиш спершу повернути себе."

«Далі — тиша перед голосом. І те, що промовить саме серце.»

Далі буде...