Глава 5

Двері засвітились слабким сяйвом. Кожна з них відчувала — цей вхід веде не до наступної кімнати. А до частини самої себе.

— Тут… щось змінюється, — прошепотіла Настя. — В повітрі ніби інакше дихається.

Коли вони увійшли, простір навколо наче розчинився. Вони опинились у кімнаті без стін. М’яке світло, схоже на світіння зошита, оточувало кожну з них окремо.

— Ми розділились? — Даша озирнулася, але не побачила ні Крістіни, ні Насті. — Агов?!

Але в тиші заговорив голос. Не Ані. Їхній власний внутрішній голос. І… ще хтось. Той, хто знав їх краще, ніж вони самі.

Перед нею — дзеркало. Але відображення не повторює рухів. Воно говорить перше:

"Ти завжди мовчала, щоб не поранити інших. Але забувала — іноді мовчання ранить більше."

На підлозі з’являється конверт. У ньому — лист від Насті до себе:

"Не ховай глибину. Люди не бояться темряви. Вони бояться того, що побачать у власному світлі."

Зі стіни випливає ключ. Прозорий. Лише вона бачить його. Коли торкається — простір навколо тріскає і… зникає.

Усе навколо — вода. Ніби кімната стала акваріумом. Але вона не тоне. Вона пливе… у власні спогади. І серед них — голос:

"Твій біль — не провина. Він — частина шляху. Але якщо не випустиш його — він залишиться тінню на всьому, що ти любиш."

Перед нею — скляна сфера. Усередині — старий лист, який вона так і не надіслала. Коли вона доторкається, він розгортається сам:

"Ти маєш право бути чутливою. Це не слабкість. Це — правда."

Сфера зникає, залишаючи ключ — у вигляді краплі, що світиться в повітрі.

Навколо — карусель спогадів. Всі смішні моменти, жарти, сцени, де вона — душа компанії. Але з кожним обертом — тінь. Її власний плач у темряві. Її страх, що сміх — це єдине, що тримає її разом.

Ти не мусиш бути сильною завжди. Інші виживуть, якщо ти заплачеш. І полюблять тебе не за посмішку, а за правду.

У повітрі з’являється фотографія — її обіймає Аня. І на звороті:

"Ти — не клоун. Ти — серце. І серце має право битись гучно."

Ключ — у формі пульсуючого світла — входить їй у долоню.

Світ навколо зливається. Вони знову стоять разом. Але вже — трохи інші.

Книга у руках Насті розгортається сама і пише:

"Ключі не завжди відкривають двері. Але вони завжди відкривають очі."

І поруч — наступна фраза:

"Готові до того, що побачите себе — у наступному?"

Далі буде...