Глава 3

Стара школа зустріла їх так, ніби чекала.

Двері скрипнули, підлога зойкнула під вагою кроків. Все здавалося тим самим — і зовсім іншим. У коридорах не було жодного звуку, крім стуку власного серця. І десь — ледь відчутного шепоту, що зникав, як тільки повертали голову.

— Це ж… просто будівля, — прошепотіла Крістіна, — але тут… ніби щось затрималося. Після нас.

Настя тримала в руках книгу Ані. Вона пульсувала теплом. Поки вони йшли знайомими маршрутами — сходами, на третій поверх, до старої актової зали — сторінки книги почали розгортатися самі.

Зупинились на одній, зовсім чистій.

— Тут щось має бути, — сказала Даша, і в ту ж мить позаду грюкнули двері. Дівчата здригнулись.
Книга… написала перше речення сама:

«Тут усе почалось. І тут має з’явитись перший ключ.»

У актовій залі панувала тиша. Пил здіймався у повітрі, немов у повільному танці. Сцена була порожня, але ліворуч від неї — стара дошка для оголошень. Настя підійшла. Пальці торкнулись дроту, яким була прибита аркуш паперу.

Він виглядав новим.

«Рівень 1. Пам’ятай її сміх. Якщо ти чесна — він повернеться.»

— Це… про Аню? — прошепотіла Крістіна.

— Це випробування, — відповіла Настя. — Нам треба згадати.

Усі троє сіли на підлогу, прямо посеред зали. Заплющили очі.

І тоді — з’явився звук. Ледь чутний. Сміх. Ані. Той самий, коли вони репетирували сцену з вистави, а вона впала з коробки, яку грала як «трон».

— Вона тоді сказала: «Мені не треба трон, я й так королева», — усміхнулась Даша.

— А ми всі сміялись до сліз, — додала Крістіна. — Навіть я. Хоч тоді мене тільки-но кинули.

У центрі зали… засвітився світло. Прямо під сценою.

Настя підійшла. На підлозі лежала флешка. І нова записка:

«Тіло може зникнути. Але голос — завжди залишає слід.»

Вони підключили флешку до старого проєктора. І на стіні з’явилось відео.

Аня. У кадрі вона сидить у тій самій залі. Самій. Усміхається, але в її очах — неспокій.

«Якщо ви це дивитесь — значить, я все ж зникла. Але не зовсім. Він не хоче, щоб я говорила, тому слухайте добре. Я залишила сліди. Вони всюди. І... це гра. Але не за нашими правилами. Я вірю в вас. Просто — не втрачайте себе, намагаючись знайти мене.»

Екран згас. А в книзі знову з’явився напис:

«Пам’ятай не її страх. Пам’ятай її віру.»

Дівчата вийшли зі школи під вечірнє небо. В руках — книга. В серці — перша надія.

— Тепер ми знаємо, що вона жива, — сказала Настя. — І що залишила шлях.

— Але й хтось інший — теж грає. І він завжди на крок попереду, — прошепотіла Даша.

Крістіна підняла голову. В небі не було жодної зірки. Але у вікні школи… хтось стояв.

Вони озирнулись — і в той момент, коли подивились назад, у книзі з’явився новий рядок:

«Він бачить, коли ви бачите.»