Глава 2

Кафе зачинилось. Вулиця — порожня. Лише дощ і світло від одинокого ліхтаря, що тремтів, ніби теж боявся.

Книга лежала на столі. Її сторінки — не просто сторінки. У них щось було… більше.

— Цей профіль… — Крістіна вперто дивилась у телефон. — Він мене вже дратує. Я не боюсь якихось там “ігор”. Хай пише, що хоче.

— Це не просто хтось, — відповіла Настя. — У нього є фото, які не мали існувати. Він знає речі, які знала тільки Аня. І... тепер він хоче, щоб ми «грави».

— А може, ми вже граємо? — обережно додала Даша. — Просто ще не зрозуміли правила.

Вона гортала сторінки книги. Де-не-де були малюнки — обличчя без рис. Очі — без зіниць. Кола, що перетинались. А на 13-й сторінці — вкладений аркуш.

На ньому: «Рівень другий. У тіні минулого.»

Підпис: @no_face_13

— Це неможливо. Як він... — Настя замовкла. Вона більше не питала «як». Тепер важливо було — що далі.

І тоді телефон знову блимнув. Повідомлення. Тільки одне слово:

"Повернись."

— Повернутись... куди? — запитала Крістіна.

Даша підняла голову.

— Куди все почалось.

Вони мовчали. І всі подумали про одне й те ж саме місце — стару школу, де вперше зустрілись. Ту, яка давно закрита.

— Там же нічого не залишилось, — прошепотала Настя.

— Хіба? — Даша підняла книгу. — Якщо він грає з нами, то гра — не випадкова. І там має бути щось.

—

Вони домовились: завтра, вдень. Утрьох. Повернуться туди.

Але вночі… кожна з них прокинулась — одночасно. І на екрані з’явилось нове:

«Гра не терпить запізнень. Хто спізниться — залишиться в тіні.»

01:47 ночі.
Настя прокинулась від того самого — як тоді з Анею. Відчуття, що хтось дивиться. Тиша в кімнаті була гнітюча, і навіть звук годинника на стіні здавався глухим, ніби час сповільнився.

Вона взяла телефон. Повідомлень не було. Але в історіях з’явилось нове відео. Власне — її історія. Хоча вона його не публікувала.

Відео з кав’ярні.
Настя, Крістіна, Даша — і порожній столик. У відео не було нічого дивного… до останніх двох секунд.

На задньому фоні, в дзеркалі — стояла Аня. Усе в ній було таке, як завжди. Крім очей.

Очі в неї були… порожні.

Настя зойкнула, закрила сторінку, але відео знову запустилось — автоматично.

Підпис:

"Твоя подруга вже там. Тепер — твоя черга."

02:06 ночі.
У Крістіни лампа почала мигати. Її телефон просто розрядився — хоча заряд був 80%. Вона дивилась у стелю, намагаючись не панікувати. Але знову згадала те фото. І коментар.

«Ти любила бути сильною. А що, якщо ти зламаєшся?»

— Ніколи… — прошепотіла Крістіна. Але її голос тремтів.

02:23.
У Даші зник Wi-Fi. Екран показав біле тло. І один рядок:

"Смійся, поки можеш."

Вона хотіла знову перезавантажити — та замість цього відкрилась камера. І вона побачила себе. А позаду — мигцем, в темряві — тінь.

Тінь із… посмішкою.

— Ми йдемо, — сказала Настя, зустрівшись із дівчатами біля старої школи. — І не зупиняємось, поки не знайдемо Аню.

Вони мовчки подивились на двері.
Зачинені. Але під ними — аркуш паперу.

На ньому було лише одне речення:

"Якщо ти дивишся в темряву — будь готова, що темрява подивиться у відповідь."

Вони зробили крок усередину.

І гра почалась.