Флешбек: «Перед тим, як вона зникла»

За тиждень до всього — до @no_face_13, до зниклих історій, до фото з тінями — вони ще бачилися.

Аня сиділа на підвіконні в кав’ярні. Вона завжди вибирала цей столик — третій зліва, біля вікна. Грала ледь чутна музика, пахло корицею, і вона малювала.

Не двері. Цього разу — очі.

Настя підійшла непомітно, і Аня трохи здригнулася.

— Я тебе налякала? — запитала вона.

— Ні. Просто… — Аня підняла погляд. — У мене таке відчуття, що хтось дивиться. Постійно. Наче зсередини малюнка.

Настя присіла навпроти. Дивилася на ескіз.

— Це твої очі?

— Можливо. А можливо — його. Але він не має обличчя.

— Хто?

— Той, хто повертає. Хто збирає. Знаєш… — Аня замовкла, подивилась у вікно. — Мені здається, я зробила щось неправильно. Колись. І тепер це повертається.

Настя нахилилась ближче. В її голосі звучало щось м’яке:

— Ти можеш мені сказати. Ми завжди все казали.

— Я не впевнена, що цього разу треба. Бо якщо скажу — воно стане реальним.

Аня поклала малюнок до зошита. А потім — витягла з кишені маленьку записку. Склала навпіл, а потім ще раз. І вклала у книгу, що лежала на столі.

«Якщо щось станеться — відкрий цю книгу.»

— Тільки не зараз, — прошепотіла Аня. — Лише коли зникну.

І вона посміхнулася. Тихо. Сумно. Наче знала щось, чого ще ніхто з них не розумів.

Настя стояла під дощем. Лавка біля кав’ярні була порожня. Третій столик біля вікна — теж.

— Її телефон мовчить уже два дні, — сказала Крістіна, зтиснувши куртку на грудях.
— Вона просто… випарувалася, — додала Даша. — Як Аня могла так зникнути?

Настя мовчки шукала очима. Книги. Малюнки. Хоч якусь зачіпку.

І тоді побачила її — книгу з червоною обкладинкою, ту, яку Аня залишала в кав’ярні, мов свій щоденник. Стара, з пожовклими сторінками.

— Вона… вона казала, щоб я відкрила її, якщо щось трапиться, — промовила Настя і взяла книгу тремтячими руками.

На першій сторінці був листок, складений навпіл. Записка.
Аня. Її почерк.

«Це гра. Але не наша.
Якщо ти читаєш це — значить, хтось вже всередині.
Той, хто не має імені, але пам’ятає кожен наш страх.»

Нижче — QR-код. Настя навела камеру. Посилання відкрило сайт, який не мав назви. Лише темний фон. І одне речення:

«Ти пройшла перший рівень. Гра триває.»

— Що за… — Даша закусила губу. — Це вона зробила? Це жарт?

— Ні, — Настя опустила очі. — Вона боялася. Це не жарт. І вона знала, що так буде.

Крістіна глянула на обкладинку книги.

— Дивись…

Під світлом телефону проступив напис, якого не було видно раніше:

«Він спостерігає через слова. Не залишай думки відкритими.»

І раптом…
Телефони всіх трьох одночасно заблимали.

Нове повідомлення від @no_face_13:

«Цікаво, як далеко ви готові зайти, щоб її повернути?»