Епілог

Яструб різав крилами повітря, велично підкорюючи небо. Внизу горіли десятки вогнищ. Їх запалили люди, що зібрались навколо священного вівтаря. Клан вовків прийшов на допомогу жерцям, котрі прикликали їх.

Величезні кам’яні брили утворювали дивний правильний малюнок на пагорбі. В центрі лежала жінка, одягнена в лляну довгу сорочку сірого кольору. В небі над нею повис повний місяць, заливаючи вівтар холодним білим сяйвом.

Навкруги розліталось голосне гудіння воїнів. Вони зайняли усю рівнину навколо пагорбу і важко було злічити їхню бойову міць. Клан, що йменував себе вовками, давним-давно присягнув на вірність жерцям. І настав день виконувати дану обіцянку.

Жінка з довгим чорним волоссям і карими очима спокійно лежала на великому холодному камені. Один із жерців поклав їй на груди дубову гілку. Розпочався ритуал. Слуги жерців підносили їм все необхідне.

Четверо чоловіків у сірих накидках з капюшонами схилились на коліна біля священного каменю. Кожен із них тримав у руках символ стихії, що підкріпляла його магію. Тут був глек з водою, факел, що освічував обличчя жінки, мішечок з землею і ціпок, до якого прив’язали кілька стрічок з легкої тканини. Найменший подув вітру ворушив їх, змушуючи оживати.

Інші жерці обступили колом вівтар, символізуючи злиття пір року і сторін світу. Слуги відійшли подалі й принишкли. Повітря коливалось від незначних подувів вітру. Почав накрапати дощ, а десь за обрієм миготіли блискавиці, осяюючи край неба.

Жерці шепотіли лише їм відомі слова. Прикликали магію і просили її увійти в тіло Хранителя – людини, що за покликом серця мала захищати їхній світ. Перші передвісники бурі набували сил і далекий гуркіт грому доносився до служителів.

Інея, так звали жінку на вівтарі, дивилась у небо. Вона покірно очікувала на свою долю, благаючи всі сили природи допомогти їй. Жінку обрали для ритуалу серед усіх жерців. Сила духу Інеї перевершувала кожного, хто так чи інакше хотів опинитись на її місці.

Жерці продовжували прикликати магію людського світу на допомогу. А очі жінки в якийсь момент стали прозорими, ніби ледь помітна пелена закрила їх. Інея почула добре знайомий голос:

— Припини це і я зможу дати тобі набагато більше, — прозвучало у її думках.

— Ми вже попрощались з тобою. Чого ти іще хочеш? — відповіла вона, а її вуста навіть не здригнулись.

— Стань моєю князівною і не буде рівних тобі по силі! — благав голос.

— Я стану надією людей і їхньою зброєю у війні за право обирати власну долю. Моя душа залишиться зі мною. І жодна з твоїх оманливих обіцянок не достукається до мого серця. Вибір зроблено!

— Інеє, вони вже йдуть. Я не зможу тебе захистити… Ви накликали гнів обох світів.

— Тоді я знаю точно, що ми – на вірній дорозі. Прощай, Станіїле! — перед її очима промайнула тінь величезних чорних крил і зоряний блиск корони.

Інея отямилась посеред сильної бурі. Капюшони жерців спали, зірвані могутнім вітром. Їхні обличчя спотворювала гримаса напруженості, наче всі життєві сили вони вкладали в свій останній ритуал.

Кілька блискавок прорізали небо, але не зникли. Ці нитки світла сплітались між собою, утворюючи великий сяючий стовп, що тягнувся до вівтаря. Інея глибоко вдихнула повітря, сповнене приємним ароматом нічної грози й приготувалась.

Сплетіння блискавок вдарило в її тіло з грізною міццю. Вона горіла зсередини, але терпляче зносила всі поневіряння плоті й духу, аби тільки встигнути до приходу ворогів.

Магія увійшла в тіло і почала заповнювати його новими силами і знаннями. Інея відчувала, як стирається її людська сутність – жерці попереджали, що так станеться. В ній зароджувалась нова істота: набагато могутніша, ніж будь-хто в цілому світі.

Хтось із слуг перервав жерців. До Інеї долетіло стурбоване перешіптування. Вона почула, як пролунав крик:

— Клан йде! Вовки покидають нас!

Стовп енергії зник і разом з ним вщухла негода. Все повернулось на свої місця напрочуд швидко. Збентежені жерці роззирались по сторонам, а на їхніх обличчях читалось хвилювання. Один із служителів звернувся до Інеї:

— Ми не встигли…

— Брате мій, зміцни свій дух! Ми отримали все необхідне.

Жрець допоміг їй встати з вівтарного каменю. Слуги оторопіли від жаху, коли дізнались, що варта покидає їх. І тільки служителі залишались спокійними, хоч і сумними.

На пагорб до святилища піднявся дужий широкоплечий чоловік. Його меч висів на спині, а довге біле волосся переплітали різнокольорові стрічки. Чоловік мав суворий погляд від якого слуги почувались незатишно. Гість звернувся до жерців:

— Я відкликаю клан! Забагато моїх людей полягло. І ніщо не допоможе нам здолати тих двох.

— Ти злякався? — запитав його жрець.

— Ми – люди. І виступати проти Затінку і Вирію не в наших силах. Як вождь, я повинен вберегти свій народ, — гість кинув грізний погляд на жерців і зібрався піти геть.

— З сьогоднішнього дня і до заходу всіх часів твій народ приречений! За зраду ми приговорюємо кожного з вас обертатись безстрашним звіром і воювати зі справжніми ворогами людства. Допоки вовчий клан не виродиться. — жрець вдоволено глядів на зрадника.