Глава 14

Багіра квапила Захара. Чоловік збирав речі сина похапцем. Професор твердо наказав їй: не затримуватись! Кожна хвилина була на рахунку. Вовчиця схопила Богдана за руку й потягла геть від автівки. Захар поспішав за ними.

Відійшовши подалі, вона зупинилась. Багіра дістала з кишені три срібних кільця, що передав їй Професор. Жінка віддала два підходящих за розміром лікарю і його сину. Для неї залишилось занадто велике кільце. В її кишені лежав ще ланцюжок, котрий Балу подарував їй на свято.

Вона не носила прикрасу на шиї, бо з перевтіленням у вовка могла зіпсувати чи загубити її. Однак зараз ланцюжок став у нагоді. Багіра почепила на нього кільце і прикраса стала підвіскою. Захар поставив питання:

— Для чого це? Я мало зрозумів із того про що говорив Професор.

— Так нас не зможуть відстежити. — пояснила Багіра.

— Чорт! — Захар почав нервово шукати щось у великій спортивній сумці.

— Що сталось?

— Аптечка… Я забув аптечку, — лікар до останнього не хотів вірити у те, що міг проґавити найважливіше.

— Нічого, ліки можна купити будь-де. Аптек у містах навалом – на кожному кроці. — Багіра не розуміла його занепокоєння.

— Ні, там рецептурні препарати. Без них не можна! А якщо знову… — Захар багатозначно поглянув на сина, котрий сидів на траві, граючись смартфоном, — Я мушу повернутись.

— Це погана ідея, Захаре! Дуже погана! — Багіра нервувала, передчуваючи якесь лихо, — я піду сама. А ви сховайтесь за тими деревами, щоб вас не було видно й чутно.

Лікар послухався. Він взяв сумку і наказав сину відійти до дерев. Вовчиця відчувала нутром, що десь поруч розгулює сила-силенна демонів. Раптом стало темно, як вночі узимку. Зірок на небі не було. Вона ще могла орієнтуватись у просторі, але далі ніж за три метри нічого не бачила.

Багіра не хотіла повертатись, але довелось. Вовчиця обережно підкралась до автівки. Її вовче чуття збурила величезна кількість нечисті, а тому вона не могла розібрати чи не ошивається хтось із демонів поруч.

Вовчиця прислухалась до звуків навколишнього світу. Відлуння розносило гуркотіння битви. Враз шпилька вп’ялась у серце Багіри. Вона відчула смерть сестер. Їй було важко стримати виття, що зірвалось з вуст тваринної сутності. Багіра затулила рота рукою і лиш кілька дрібних сльозин покотились з очей.

Вона віддихалась і відчинила автівку. Заскочила у фургон і почала пошуки аптечки. Багіра все обдивилась, аж поки не натрапила на кейс із медикаментами. Пора було вшиватись подалі звідси. Вовчиця обернулась, щоб вийти і застигла, як вкопана.

На виході з фургону стояв Верчет і спостерігав за нею, склавши руки на грудях. Багіра нервово потерла спітнілу долоню об джинси. Демон виглядав спокійно, на її думку – аж надто. Верчет запитав так, наче його не дуже то й хвилювала відповідь:

— Де Носій?

— Далеко звідси, — відрубала Багіра.

— Брешеш, я ж знаю. Якщо ти тут, то й татко з сином сидять у якихось кущах, — Верчет роззирнувся.

— Навіщо тобі Носій? — обережно запитала вовчиця.

— Не твого розуму справа. Але ти проведеш мене до нього.

— Ні, — Багіра впустила аптечку із рук і приготувалась до бійки.

— Як хочеш.

Демон одним порухом пальця викинув вовчицю з фургону. Багіра вдарилась лівим боком об камінь на землі і відчула, як в ребрі утворилась тріщина. В думках прозвучало: «Не вперше!». І вона звелась на ноги, долаючи біль. Найбільше її занепокоїла сила демона. Верчет продовжив:

— Я розкришу кожну твою кістку в пил! Скажи мені: де Носій?

— Не страшно, — Багіра відчувала, як ребро гоїться, — на мені заживає, як на собаці…

Верчет скинув примару посмішки з обличчя і його вираз набув холодної жорстокості. Він кліпнув очима і вовчиця влетіла у фургон. ЇЇ спина зустрілась з твердим металом і залишила в ньому вм’ятину. Багіра впала на землю, відчуваючи, що кілька хребців зламались. В очах мерехтіли зірки – видіння, породжене ударом.

Вона застогнала. Вовчиця спробувала стати на коліна, але біль повалив її на бік. Верчет підійшов до неї. Він перевернув її на спину ногою, наче відкидав сміття. Демон зі зневагою дивився на свою супротивницю. Багіра спробувала збити його з ніг, лежачи на траві. Однак їй не вистачило сил: спину пронизали металеві гострі спиці болю. Демон усміхнувся, зігнувся над нею і зжав горло вовчиці рукою:

— Мені не набридне калічити тебе. Твої кістки гоїтимуться, а я буду ламати їх знов і знов. Скажи де Носій і зможеш забратись звідси!

— Професор прийде за тобою!

— Навряд. Сьогодні він зустріне свою долю – смерть.

Багіра не вірила його брехливим словам. Вся сутність демонів зводилась до одного: розтоптати надію, змусити людину зневіритись у власних силах. Однак вона розуміла, що мусить втекти від нього, поки ще може ворушити кінцівками. Шкіряна куртка на ній розстебнулась і Верчет невдоволено глянув на її шию. Демон розгнівано гаркнув:

— Так ось чому я не бачу Носія! — а тоді спокійнішим тоном продовжив, — Чудово, Професоре, просто чудово. То маленька відьма таки взнала хто вона?