Глава 12

Дорога порядком набридла кожному із них. У фургоні горіла лише настільна лампа Професора. Він сидів за невеличким робочим столом і щось швидко писав. Потім списані листки паперу відправились у конверт.

Професор заклеїв його і поклав у рюкзак. За ним спостерігала єдина людина, що не відправилась у царство Морфея в цей пізній час – Багіра. Вовчиця кивнула головою на рюкзак, ніби запитуючи, що ж такого важливого він написав. Професор відповів:

— Там все необхідне на крайній випадок.

— Який випадок? — не вгамовувалась Багіра.

— Якщо ми не зможемо, ну, знаєш… Якщо все закінчиться погано.

— І чим це допоможе?

— Поки Носій житиме, демони не зможуть повністю знищити Дерево. Він залишиться останньою опорою нашого світу. І в мене є прохання до тебе.

— Чим я можу допомогти?

Він нахилився до неї і окинув поглядом решту присутніх в фургоні. Усі спали. Навіть Верчет. Тоді він ледь чутно продовжив:

— Ти повинна залишитись з Богданом і Захаром. Хтось має охороняти їх, коли ми підемо на битву.

— Я не можу покинути зграю… — прошепотіла Багіра.

— В нас немає іншого виходу. Ти зможеш їх захистити. Тут, — Професор злегка постукав по рюкзаку, — є все необхідне. Я вписав у заповіт Богдана. Всі мої гроші отримає його опікун: Захар, або в гіршому випадку – ти. Цього вистачить, щоб утекти якнайдалі і сховатись.

— Добре. — Багіра не стала сперечатись, вона зрозуміла важливість своєї ролі.

— Дякую. І ще одне…

— Я слухаю.

— Вам в будь-якому випадку доведеться тікати. Я не довіряю нікому, — він показав поглядом у бік сплячого Верчета і продовжив, — ніхто не повинен знати де ви. Коли все закінчиться, я обов’язково знайду вас. В листі є інструкції, що робити і куди їхати. Пізніше я дам тобі ще одну річ.

— Гаразд, — Багіра кілька секунд розглядала рюкзак, а потім запитала вже трохи веселіше, — то я дізнаюсь твоє справжнє ім’я?

Професор не второпав про що вона говорить. Та за кілька секунд зрозумів – документи підписані його справжніми ініціалами. Хоча, навіть це ім’я він вигадав сам. Так склались обставини. Він пояснив:

— Це ім’я настільки ж справжнє, як і те, що я ношу зараз.

— Чому Професор? І навіщо така конспірація? — Багірі було напрочуд цікаво.

— Колись я врятував людину, яка не забажала повертатись до звичайного життя. Це був досить впливовий чоловік. І мені довелось довго ховатись від нього, адже тяга до надприродного перемогла його здоровий глузд. — Професор зітхнув.

— І ти змінив ім’я?

— Не тільки. Я змінив усі свої документи. Друг допоміг замести сліди. Але з тих пір я не афішую навіть ті ініціали. Для всіх я став Професором і майже ніхто не знає мого справжнього імені.

— Сподіваюсь, колись ти відкриєш мені цю таємницю, — вовчиця блиснула очима і злегка провела пальцями по його волоссю.

Він зашарівся, як підліток. Професор давно забув про романтику і якісь прояви почуттів. Він міг обійняти Квіту, але то була братська любов. Професор відчув вину глибоко в душі. Йому подобалась Багіра, а це означало, що він зраджує пам'ять Ави. Чоловік подався назад, ніяковіючи.

Верчет відкрив очі і наказав Квіті спинитись. Вони в’їхали до якогось села. Демон повідомив, що Дерево поруч. Професор скомандував чекати до ранку, а тоді – піти на розвідку. Демонів важко було застати зненацька навіть вночі. А люди краще орієнтувались у просторі вдень.

Професор вийшов з фургону і перекинувся парою слів із Білим. Вожак хотів обернутись вовком і сходити на розвідку. Однак Професор був проти. Він не хотів розділятись.

Байкер провів співбесідника поглядом до автівки. А коли за ним зачинились дверцята, підізвав до себе сина. Він швидко прошепотів Балу кілька слів і той закивав головою. Білий скинув куртку, джинси, улюблену футболку і чкурнув у кущі на узбіччі.

Через кілька хвилин прокотилося ледь чутне вовче виття. Його відлуння полоскотало гори і розчинилось в блідому сяйві місяця. А істота, що стала джерелом звуку, непомітно промайнула в нічній темряві.

Фургон і мотоцикли принишкли на околиці села. В нічній пітьмі вовк бачив обриси гір і полонини. Повітря наповнювали тисячі ароматів, але найсильніше пахли ліси, що розкинулись далеко за межі обрію. Вовк впізнав знайомий аромат буків і ясенів. А ще пахло нічною свіжістю і травами, котрі вдень розжарювались на сонці, завдяки незвично теплій осені.

Вовкулака трохи постояв, втягуючи носом повітря. Аромати навколишнього світу створювали карту місцевості в його голові. Квіта сказала, що вони приїхали в Стужицю – закарпатське село. Тепер він мав знайти Дерево. А їх тут було надто багато.

Білий йшов тихо й ледь помітно. Він прогулявся поміж будинків, розкиданих по селу. Однак, ніщо не вказувало на місце знаходження Дерева. Та й демонів поруч не було. Вовк не відчув нічого надприродного.

Проходячи повз чергову групу будинків, Білий побачив зелений паркан, що зводять будівельники навколо майбутнього об’єкту робіт. Вовк підійшов ближче і обнюхав металеву загорожу. Вдень тут проходило багато людей, скоріш за все – будівельників. Він відчував разючий запах поту і мітки кількох місцевих псів.