Глава 11

Білий їхав прямісінько за фургоном. Він страшенно нервував, бо автівка пленталась занадто повільно. З точки зору байкера: пішки було б швидше. Квіта притискалась до сивого вовка у пошуках захисту. А перед його очима стояв образ мертвого товариша. Це була перша жертва їхньої війни за життя людей.

Вожак поглянув у кругле дзеркало, щоб перевірити, чи немає переслідування. Найгірші підозри втілились в життя. По дорозі бігли песиголовці, нарощуючи темп. Важко було роздивитись скажених почвар і Білого це трохи підбадьорювало – вони мали час на втечу.

Квіта відчула напруження вовка, з нею відбувались дивні речі після смерті Зорика. Дівчина могла відчувати настрій і стан всіх, хто її оточував. Занепокоєння, ніби статичний струм, ледь помітним розрядом перейшло від Білого до неї.

Дівчина обернулась, але вітер кинув руді пасма прямо в обличчя їхньої хазяйки. Вона прибрала волосся і побачила відьму. Жінка всілася верхи на одного з песиголовців і відірвавшись від решти, наближалась до них. Мороз пробіг по спині Квіти.

Вона постукала Білого по плечу і вказала рукою у напрямку відьми. Вожак не очікував побачити химеру верхи на песиголовці. Відстань між ними безжально скорочувалась у нього на очах.

Поруч із вожаком їхали два інших байкери. Білий вказав на відьму і вони загальмували із неприємним голосним звуком. Квіта обернулась і побачила, як байкери знімають шоломи. Це були сестри-близнючки. Жінки враз обернулись вовками і Квіта помітила, що вони значно більші, ніж Білий чи навіть – Балу.

Міцні м’язи, масивні лапи і здоровезні пащі – усе вселяло страх і трепіт перед величчю сили, що створила їх. Дівчина боялась, що вовчиці не виберуться із протистояння з відьмою. Боягузтво взяло верх і вона відвернулась, аби не бачити тієї ж картини, що відбулась перед готелем.

Кілька вказівників вони проїхали швидко і без проблем. Дівчина сподівалась, що то був добрий знак – отже, вовчиці впорались. Але її надії пошматувало гарчання песиголовців. Вони знову висіли у них на хвості. Квіті було страшно, їхній мотоцикл їхав останнім і вони з вожаком були легкою здобиччю. У фільмах жахів завжди так відбувалось: якась вівця відбивалась від стада, і от – її вже доїдають чудовиська.

Білий ніби відчув страх дівчини. Він глянув у дзеркало і знов побачив відьму. В її очах горів запал мисливця, що не зупиниться, поки не наздожене свою здобич. Йому не залишилось іншого виходу, як покинути зграю і самому вступити в бій.

Він крикнув Квіті, щоб вона перебиралась на його місце. Дівчина рішуче похитала головою на знак заперечення. Білий вказав їй спочатку на руль, а потім на відьму. Вона погодилась через силу і почала перелазити на місце попереду нього. Квіта трималась за його плече і намагалась дотягтись ногою до іншого краю сидіння.

Рівновага порушилась і мотоцикл повело вправо. Якби Білий не втримав хиткий баланс – їм обом довелося б ближче познайомитись з асфальтом.

Нарешті Квіта всілась перед вожаком і схопила руль. Вона ніколи не ганяла на мотоциклі сама. Проте зараз в неї не було вибору. Дивно, скільки речей може опанувати людина, коли немає куди відступати. Квіта знала найважливіше – головне їхати прямо і не крутити руль у різні боки. Дівчина сподівалась, що тоді її шанси злетіти з залізного коня значно зменшаться.

Відьма, верхи на песиголовці, наближалась. Білий повернувся, поглянув їй прямо в очі і зістрибнув з мотоциклу. Землі торкнулись не людські ноги, а вовчі лапи. Він розігнався назустріч песиголовцю і вони зіткнулись, як дві величезних вантажівки. Відьма полетіла додолу, сиплючи прокляттями.

Вовк підвівся й оскалився на свого ворога. Перед ним на чотирьох лапах стояла істота, що мала обриси схожі до вовкулаки. Однак шерсті на тілі було мало. І хоч рухалось воно на чотирьох лапах – кінцівки більше нагадували людські і виглядали неприродно збільшеними. На спині під шкірою страшно стирчав хребет, наче от-от вирветься із плоті на волю.

Найогиднішим в цій істоті була паща – видовжена, з чорним сплюснутим носом і місцями без шерсті. З-під тих залисин виглядала людська шкіра.

Песиголовець наїжачився і загарчав на вовка. Він норовив вчепитись іклами у вовчу шию. Білий опустив голову, прикриваючи вразливе місце. А тоді скочив до песиголовця і зажав у своїй пащі лапу істоти.

Вовк перекусив лапу свого ворога. Далі було простіше. Кілька різких випадів – і справа зроблена. Песиголовець впав додолу, а очі його закрились назавжди. Білий повернувся і спробував відшукати поглядом відьму. Вовк побачив, як зо три десятка песиголовців женуться до нього. Їх розділяло біля ста метрів. Відьма стояла спокійно і чекала підмогу.

Песиголовці славились дурним норовом. Якщо вони встрявали у боротьбу з вовками, то шукали собі подібних і об’єднувались з ними. А тоді нападали на вовкулаку, вистежуючи його, коли той залишався один.

Часу на обмірковування стратегії не залишилось. Білий оцінив свої шанси. Він не міг нічого вдіяти. Потрібно було наздогнати зграю і разом з ними дати відсіч підлим істотам.

Вожак зірвався геть. Лише вітер шумів у вовчих вухах. За лічені секунди він набрав швидкість і нісся по дорозі, вслід за рештою. Фургон і байкери давно зникли з виду. Білий сподівався, що не зможе їх нагнати. Бо, якщо не зможе він, то не вдасться цього і песиголовцям.

У вовчому нутрі промайнуло знайоме відчуття. Те саме, що сигналізує – скоро трапиться лихо. Причиною відчуття стала дорога. Коли вовчі лапи вдарялись об неї, Білий чітко зчитував сигнал – земля знов не спокійна.