Глава 10

Ніч була важкою. Білий майже не спав: все думав про бідолаху Зорика. Він твердо знав, що вчинив правильно. Але, чи було комусь легше від того? Ні. Квіта винила його у смерті друга відкрито в обличчя. А Балу перестав дивитись батькові у вічі.

Професор ще не приходив до тями. Зате полегшало Богдану: дитина відкрила очі і всі зітхнули з полегшенням. Однак атмосфера в домі була напруженою, найменша іскра могла обернути союзників один проти одного.

Білий стояв у віддаленому кутку саду і палив ранкову цигарку. Ця звичка була єдиною сталою річчю у його житті. Він почесав потилицю і подумав, що гарно було б мати власний будиночок із садом. І пасікою.

Вожак мріяв про пенсію, хоча в його роду майже ніхто не дотягував до поважних років. Йому набридло жити, як перекотиполе: їздити по всій країні за демонами і не мати власного кутка.

Все його життя зводилось до боротьби зі створіннями Затінку. Він мав лише вірного залізного коня і свою зграю. Але справжньої сім’ї в нього ніколи не було. Своїх дітей він зустрів уже підлітками, коли прояви вовчого гену відправили їх на пошуки власного коріння.

А була б у нього весела дружина і свій будиночок, то може й життя минуло б щасливіше. Однак, того вже ніхто не дізнається.

Настав час їхати. І з цим виникали найбільші проблеми. Білий намагався ввічливо пояснити Захару, що вони із сином мають відправитись у дорогу разом зі всіма. Лікар стояв на своєму – сказав, що нікуди не повезе хворого сина. А якщо їх змусять, то кваліфікуватиметься вчинок, як викрадення.

Сивий вовк не боявся проблем з законом. Вони були створені один для одного. Колись він відсидів пару років за п’яну бійку. Це сталось давно, тоді він ще не знав, що причина його запалу – вовк, який намагався прорватись назовні.

Захар не міг налякати Білого. Хоча б тому, що був у кілька разів меншим. Вожак скомандував готуватись до виїзду абсолютно всім і вовки зрозуміли його наказ.

У фургон перенесли Професора і Богдана. Хлопчик ще був занадто слабким, щоб рухатись самостійно. В нагоді стали полички, які використовувались, як спальні місця.

Обуреного Захара заштовхали до автівки слідом. За кермо сіла Квіта, а Верчет зайняв пасажирське сидіння. Міра приєдналась до компанії у фургоні разом із Балу.

Останнього Білий попросив приглядати за Верчетом. Йому не подобалась ідея залишати людей наодинці з демоном. Хтось мав подбати про їхню безпеку.

Квіта обережно виїхала на дорогу, що вела геть із Яревища. Сльози душили дівчину і заважали дивитись вперед, розмиваючи картинку. Вона так і не наважилась піти у ліс і побачити те, що залишилось від Зорика.

Ще гірше було споглядати Балу, що здавався не схожим на самого себе. Вона мала ненавидіти його, але серце підказувало: вони обидва стали заручниками ситуації.

Дівчина поглянула у дзеркало і побачила колону байкерів, яка невідривно слідувала за автівкою. Вона вирішила відключити усі свої почуття до тих пір, поки не паде Астарт.

Небо з самого ранку вкрилось легкими плямами хмар. Зовсім скоро вони почали розростатись і об’єднуватись. Трохи згодом грозові хмари затягли усе небо. Вони ніби давили на світ і намагались вирватись на волю проливним дощем.

Перші краплі були великими і поодинокими. Вони залишали на сухій дорозі видимі плями. Квіта зупинила фургон на узбіччі траси. Богдан попросився до туалету, а заправок поруч не було. Довелось використовувати стару дідівську вбиральню під назвою «кущики».

Байкери теж заглушили мотори. Білому не подобалась погода. Їхати по мокрій дорозі на мотоциклах було дурістю. Того й гляди, хтось злетить з залізного коня на мокрому асфальті. Вовки цього не боялись, їхні травми гоїлись швидко. Але така їзда могла нашкодити звичайним людям. Білий звернувся до Квіти:

— Кілометрів за тридцять буде придорожній готель. Запинимось там, поки погода не покращиться.

— Як хочеш. Ти тут все вирішуєш сам.

— Що ти пропонуєш? — вожак розумів стан дівчини і намагався бути з нею більш терплячим.

— Хіба нам безпечно десь зупинятись? Чи ти готовий ризикнути безпекою Хранителя і Носія заради зграї? — Квіта із задоволенням виплюнула свій докір в обличчя Білому.

— Вовк аварію переживе. А інші люди – навряд.

— Тоді їдемо в готель.

Білий нагадав собі, що дівчат бити не можна. Навіть, коли хочеться всипати ременя неслухняній і зарозумілій дівчинці. Він ще раз подумки подякував своїм коханим жінкам, що змогли гарно виховати його дітей, не зважаючи на роль матері-одиначки. Сам вожак навряд чи зміг би із цим впоратись. По крайній мірі без ременя – точно ніяк.

Квіта повернулась за кермо. Верчет увімкнув радіо і з нього на всю гучність горлав шансон. Дівчина позаздрила Професору, бо той лежав без тями і не чув жахливих стрічок приспіву. А потім вона згадала, що музику обирає водій і перемкнула станцію на дещо приємніше.

Заспівала Адель, мелодійно виводячи голосом саундтрек до фільму про найвідомішого агента британської розвідки. Слова про «падіння неба» напружили Квіту. З урахуванням їхньої місії – це виглядало, як поганий знак. Дівчина згадала свою забобонну бабусю і зрозуміла, що треба робити. Вона тихо і ледь помітно сплюнула три рази через ліве плече. Верчет ніби дрімав, але одразу ж озвався: