Глава 9

Всі демони, яких Білий зустрічав раніше, не йшли ні в яке порівняння з Верчетом. Вожак відчував, що останній наслав темну мару на нього і його хлопців.

Він не бачив світла навіть за вікном, хоча сонце ще не сіло. Темрява зробила їх сліпими. І хоча вовки добре бачили уночі, зараз вони губились у невеличкій кімнаті.

Білий намагався покликати інших вовків, віддати їм наказ до нападу. Однак здавалось, що він залишився сам на сам зі злом, що ховалось у кімнаті.

Різко пелена спала і вони знову побачили перед собою Верчета у звичайному людському обліку. Він сидів у кріслі і щось наспівував собі під ніс. Білий стояв розгублений і не одразу зібрався з думками.

Вовки напружились. І сталось це не через Верчета. Вони жадібно втягували ніздрями повітря. Кімнатою прокотилось ричання: грізне і дике. Один із вовків вдихнув повітря і закотив очі. А слідом проричав:

— Кровопивця поруч!

Білий поглянув на демона. Верчет підвів на нього злісні, сповнені гніву очі. Вожак намагався розрахувати, чи встигне він розірвати демона, а тоді зайнятись кровопивцею. Верчет відповів, ніби читаючи його думки:

— Так, так! Кровопивця прямісінько під нами. І, здається, він там не один…

— Я ще повернусь, — грізно кинув Білий.

— Чекатиму з нетерпінням! — відповів Верчет, а на обличчі засвітилась його фірмова посмішка.

Старий вовк не хотів спускати демону з рук оті фокуси. Та внизу хтось був наодинці із кровопивцею і навряд чи міг зачекати на порятунок. Білий із хлопцями кинувся вниз. На порозі будинку з’явились Балу, Багіра та решта вовків. Всі вони відчули присутність кровопивці.

Багіра в одному стрибку перекинулась на чорну вовчицю. Її величезні передні лапи приземлились прямо на зачинені двері ванної кімнати. Боком вона зачепила стіну і з неї вилетів здоровенний шматок цегли, скріпленої цементом.

Чорна вовчиця кинулась до Зорика, що стояв в хмарі пилу. Гострі ікла встряли у його плече. Вона почала кидати головою у різні боки, намагаючись розірвати кровопивцю.

Багіра почула чийсь крик і побачила, що під стіною сидить Квіта. Вовчиця виволокла Зорика з кімнати, протягнула коридором, тримаючи у зубах і викинула його у двір.

Її бурштинові очі світились жагою до вбивства своєї здобичі. Зорик, або те, чим він став, підвівся на ноги, наче не відчуваючи болю. Кров не текла з його пораненого плеча.

Зуби вовчиці клацали і вона готувалась до чергового стрибка. Багіра кинулась на хлопця. Одним спритним ударом він відкинув двохсот кілограмову вовчицю на кілька метрів від себе. Земля під ногами загуділа.

Тоді ще кілька байкерів перекинулись і поспішили на допомогу Багірі. Вони оточили вампіра, який лише стояв у центрі і злизував залишки крові із вуст. Вони накинулись на нього всі разом – п’ятеро вовкулак.

Багіра і ще двоє вовків відлетіли у сторону. Вампір рухався з шаленою швидкістю. Повітря прорізало вовче виття. Одному із вовкулаків Зорик зламав лапу. Він схопив здоровенну тварину за одну із лап і переламав її об власне коліно, як дитина ламає гілку.

Іншому вовку дісталось більше. Вампір жбурнув його у стіну будинку. Цегляна споруда не витримала. Стіна, що закривала кухню від допитливих очей – впала. Будинок руйнувався на очах.

Зорику було страшно, як ніколи в житті. Він сидів усередині і бачив лише, як на нього летять здоровезні вовки з величезними іклами і хижими очима. Але вампір ніби грався із цими створіннями.

Нарешті Зорик прокричав йому, що пора тікати. Вампір розчаровано кинув погляд на поранених вовків, котрих хотів добити. Але сутність прислухалась до слушної думки сусіда по тілу.

Він кинувся геть з двору. Вовки побігли слідом. І кожен удар їхніх масивних лап об землю віддавався глухим поштовхом. В домівках навколо тремтіли стіни і бився посуд, падаючи додолу від вібрації.

Білий особисто очолив переслідування. Вампіра наздогнали досить швидко. Зграя накинулась на нього гуртом, шматуючи тіло Зорика. Осторонь залишився тільки Балу. Він ходив навколо і ричав, але не міг змусити себе напасти на друга. Хай навіть від нього залишилось тільки тіло.

Вовки нанесли Зорику безліч поранень. Ліва рука хлопця висіла, як нежива. Праву ногу перекусила чиясь люта паща. Вампір ослаб і не міг більше впиратись. Білий дав знак зупинитись. Йому ще потрібно було допитати цю істоту.

Зграя почала перекидатись по одному. Останніми повернулись до людського обліку вовк із зламаною лапою і той, котрим Зорик пробив стіну. Білий запитав у товариша:

— Як рука?

— Кістка схопилася, але ще кілька годин заростатиме. Дозволь я доб’ю цю паскуду?

— Ні, він ще мені потрібен.

Вовк покинув вожака і розчаровано поплентався шукати собі одяг. У дворі зібрались усі за виключенням Професора, сина лікаря і Захара. Міра з жахом роздивлялась свій будинок і  ті руйнування, що спричинила сутичка.

Багіра встигла одягнутись і оглянула шию Квіти. Дівчина сиділа на холодному асфальті і намагалась прийти до тями. Вона виповзла із ванної кімнати після того, як вовчиця виволокла звідти Зорика. Квіта бачила увесь бій і її добряче трясло від тієї картини. Не мало значення, що вдіяв Зорик – він був її другом. І вона відчула полегшення, коли побачила, що він усе ще живий.