Глава 8

Усі зібрались за великим столом, немов святкували життя. Скоріш, ті лічені дні, що залишились їм і всьому світу. Глибоко в серці кожен розумів, які в них шанси на перемогу. І так вже повелось, дякуючи богам і демонам, що люди вірили в кого завгодно – тільки не в себе.

Поруч з Професором сидів Білий, а з іншої сторони – лікар. Міра ледь вмовила Захара перенести сина у її будинок. А потім змусила сісти до столу разом з іншими.

Передував цьому гучний скандал, коли Професор розповів лікарю від чого страждає його син. І хоч Захар бачив упирів на власні очі, однак навідріз відмовлявся вірити у щось надприродне.

І тим більше, він не мав наміру їхати разом із Професором до якогось там дерева. Захар не потребував допомоги. Він зміг захистити сина від упирів і вірив, що здатен впоратись з усіма загрозами без допомоги чужаків.

Професор весь час намагався згадати, де міг бачити лікаря раніше. Пам'ять закривалась від нього, уповзала змією і ховалась в нетрях підсвідомого.

Вовки галасували, як футбольні фанати після вдалого матчу. За столом неможливо було розчути слова сусіда. Один лиш Верчет їв мовчки, кидаючи невдоволений погляд на Професора.

Зорик сидів поруч з Квітою і вовками. Їжа не викликала у нього інтересу і хлопець намагався розчути розмови інших. А може те зло всередині хотіло більше дізнатись про плани людей.

Міра попросила Квіту допомогти їй із десертом, а та потягла із собою Зорика. На кухонному столі розмістилось безліч маленьких сирних запіканок у формах від кексів. Міра дістала заморожену лохину і почала прикрашати десерт.

Жінки довірили Зорику роль офіціанта. Він мав відносити десерт у сад. Спочатку все йшло добре. Хлопець відніс купу запіканок вовкам, аж тут прийшла черга решти гостів.

Він взяв один сирний кекс і відчув, як рука почала тремтіти. Вампір знову відбирав у нього контроль. Зорик спостерігав за тим, як викидає лохину на траву, а на її місце кладе схожі ягоди. Ті самі, що дав Астарт.

Хлопець пручався, однак нічого не міг вдіяти. Він поставив запіканку з отрутою перед Професором, а той подякував у відповідь. Зорик відчував тріумф вампіра всередині. Сутність спостерігала за тим, як Професор завзято працює ложкою. Він їв швидко і жадібно, розмовляючи із Білим.

Все, діло зроблено і вороття назад не було. Зорик захвилювався, що їх швидко упіймають. Проте вампір заперечив: ніхто не здогадається, що це їхніх рук справа. А згодом вони мають зайнятись іншими.

За хвилину вовки замовкли. Професор глянув на Білого. Його стривожив насторожений вигляд вожака. Через кілька секунд Професор відчув поштовхи. Спочатку слабкі: земля погойдувалась, наче колиска. А потім ґрунт під ногами затрясся зі страшною силою.

Всі скочили на ноги. Посуд падав зі столу, а потім перевернувся й сам стіл. Люди хапались одне за одного, щоб не впасти. З будинку доносився брязкіт битого посуду.

Професор втратив тверду опору під ногами і схопився за дерево. Але стовбур теж трясло. Від цих коливань у нього запаморочилась голова, а серце збилось у дивний ритм. Він ненавидів землетруси і боявся їх. Бо став свідком цього  нещадного явища у Непалі.

Поштовхи припинились так само різко, як і почались. На щастя ніхто не постраждав. Присутні роззирались у всі боки в пошуках хоч якогось пояснення. Професор помітив, що Верчет залишився сидіти на своєму місці. Демон тримав в руках тарілку і спокійно продовжував трапезу. Професор звернувся до нього:

— Що це було?

— Недопечена свинина! Сам не знаю, як так вийшло. Я ж казав йому частіше перевертати, — Верчет кинув гнівний погляд на вовка, котрий смажив м'ясо.

— Я про землетрус!

— Астарт привів своїх прибічників у цей світ. І вони вже прийнялись за Дерево Життя. Цей землетрус тільки початок усіх тих руйнувань, що чекають на світ людей.

— Я гадав, що в нас ще є трохи часу. — з недовірою поглянув Професор на демона.

— Ти ж хотів усім догодити, всіх вилікувати, допомогти селянам. От і втратив найважливіше – час. І це тільки ваша вина, — він обдарував зневажливим поглядом Професора і Білого.

Вовки відчули наближення поштовхів раніше за інших. Тваринна природа мала свої переваги. Білий прислухався до внутрішнього чуття й зрозумів, що все скінчилось. Поки що.

Професор підійшов до Захара. Лікар сидів на землі білий, як стіна. Він потроху почав розуміти серйозність ситуації. А разом із тим – всю небезпеку, що загрожувала його сину. Тепер ідея Професора – взяти із собою Богдана до Дерева Життя, здавалась йому божевільною.

Захар вхопився за руку Професора і підвівся на ноги. Чоловік прийшов до тями і побіг перевірити Богдана. Його син лежав на ліжку так само нерухомо, як і раніше. Після маніпуляцій Професора у хлопчика знизилась температура і він перестав марити. Але до тями дитина так і не приходила.

Інші почали прибирати посуд і розкидану їжу. Білий намагався увесь час триматись ближче до Професора. Погане передчуття не покидало вожака з того самого моменту, коли вони побачились вперше під покровом химерної ночі. Монотонна робота сприяла бесіді:

— Схоже, демон має рацію, — сказав Професор.

— Викинь те із голови. Верчет плюється жовчю, бо не здатен зараз творити свої капості. І не можна було вирушати у дорогу із пораненими людьми і вовками. А в цій битві у нас кожен – на вагу золота.