Глава 7

Верчет розсівся у саду під теплими променями осіннього сонця. Поруч стояло господарче відро з льодом в якому лежало кілька пляшок пива. Демон неспішно потягував хмільний напій із бульбашками. Нарешті він зміг вибратись зі своєї камери.

До саду вбіг Професор. Перед тим він навідався до кімнати Верчета, але дарма. Виявилось, що сутність із Затінку полюбляє ніжитись на сонці. Ще одна незрозуміла звичка демона.

Професор так поспішав, що ледь не задихався. Верчет мовчки запропонував йому пляшку холодного пива, але той відмовив. Відновивши дихання Професор випалив:

— Я знайшов Носія!

— Де? — ледь не подавившись пивом, запитав демон і вскочив зі стільця.

— Хлопчик у селі. Це точно він. Упирі прийшли сюди заради нього.

— Де він? Я хочу його побачити! — Верчет посерйознішав.

— Е, ні! Ти до нього підійдеш тільки через мій труп. Я не маю довіри до тебе і не збираюсь давати шанс знищити наш світ, — Професора стривожило бажання демона побачити Носія.

— Ну тоді сам розбирайся. Всього-на-всього треба вилікувати дитину від невідомої тобі хвороби, — Верчет вдоволено сів назад і продовжив приймати сонячні ванни.

— Що тобі відомо?

— Не знаю. Може десь у моїй пам’яті є згадки про те, як допомогти Носію, якщо Дерево Життя пошкодили. Але так лінь копатись у нетрях власних знань. — Професор безсило закрив обличчя руками, а Верчет скоса глянув на нього правим оком.

— Добре. Якщо скажеш, як допомогти хлопчику, я дозволю тобі побачити його.

— Чого стоїш? — демон схопився на ноги і помчав у будинок додаючи на ходу, — хапай весь свій арсенал і зустрінемось в моєму кабінеті.

Професор забарився на хвилину. Верчет довів його до сказу. Спілкування з демоном нагадувало спробу порозумітись із розпещеною дитиною. Він то здавався веселим і дотепним, то викликав бажання всипати йому по перше число.

Однак Богдан страждав в полоні хвороби і Професор мав запхнути свої емоції і відношення до Верчета кудись подалі. Перед ним стояла набагато важливіша мета.

Він поплентався у кімнату Верчета і застав його за столом на якому лежав аркуш паперу. У руках демон тримав олівець. Дурнувата нетерпляча посмішка пасувала до його божевільних очей. Професору раптом стало цікаво: а як виглядав батько Міри коли мав владу над власним тілом? Верчет підізвав його ближче:

— Дивись сюди, — демон схематично накреслив на папері дерево і поділив його рисками на три частини, — пояснюю, як для людей. Дерево Життя одне для всіх світів: мого, твого і Вирію. Прихильники Астарта змогли пошкодити коріння – ту частину, яка знаходиться у Затінку. Носій зв’язаний із цілим Деревом і є однією з його проекцій у людському світі. Пошкоджене коріння впливає на нього і ослаблює. Він відчуває це так, ніби йому самому завдали поранення. Розумієш?

— Так, — відповів Професор.

— Добре, — Верчет поглянув на нього з недовірою, ніби розмовляв із дурнем, якому доведеться повторювати ще кілька разів одне й те ж.

— А що з ним буде, якщо Дерево знищать у моєму світі?

— Неминуча смерть. Взагалі-то він міг би вижити, але я точно знаю, що в такому випадку Вирій закриється від наших світів і, ніби відріже пошкоджені залишки Дерева.

— Хлопець не приходить до тями. Я знайшов на його ногах темні звивисті смуги. Як йому допомогти?

— Покажи, що в тебе є? — Верчет кивнув на рюкзак, який Професор тримав у руках.

— Тримай.

Професор віддав рюкзак демону. Той довго нишпорив у речах, здавалось, що він шукає щось конкретне. Професор усміхнувся в душі, в нього були свої підозри на цей рахунок.

Скоріш за все, Верчет шукав кинджал, що міг з легкістю прогнати його у Затінок. Він згадав, як залишив зброю Мірі і похвалив свою передбачливість.

Нарешті розчарований демон взяв одну із пляшечок і протягнув Професору. Його очі округлились і він запитав:

— Верчете! Ти хоч знаєш, що це?

— Настій кореня мандрагори, — понуро обізвався демон.

— Його не можна давати людям. Він отруйний і може вбити. Чи ти цього тільки й хочеш? — Професор знов запідозрив щось неладне.

— Носій – не звичайна людина. Дай йому дві краплі настою на півгорнятка молока. Так його душа пройде морок між світами і повернеться. Звісно, він не одужає швидко, але вже точно – почуватиметься краще. Можеш мені не вірити. Тоді спробуй сам із цим розібратись.

Професор навіть нічого не відповів. Він вийшов з кімнати Верчета ще більш спантеличеним, ніж був до того. У нього не залишилось інших засобів і знань, щоб допомогти Богдану. Та й довіряти життя дитини демону було б невиправданим ризиком.

Багіра застала Професора заглибленим у роздуми. Чорне, як смола волосся виблискувало на сонці. Вовчиця розгулювала по подвір’ю із літровою банкою молока, яке час від часу пила жадібними ковтками. Жінка впевнено підійшла, штурхнула його ліктем у бік і запитала:

— Чого скис?

Він не одразу звернув на неї увагу. Але поглянувши у її бурштинові навіжені очі, трохи зніяковів. Багіра дивилась на нього так, що не залишалось сумнівів – вона ним зацікавилась. Її впевненість збивала з пантелику і гіпнотизувала його. Забарившись на кілька секунд, він все ж таки відповів: