Глава 3

Хвилини тягнулись безкінечною вервечкою. Квіта дріботіла пальцями по дерев’яному столику у фургоні. Вона ледь стримувала злість на Зорика. Хлопець розлігся на нижній полиці і відпочивав. Але дрімав він впівока, бо вже встиг присікти потуги Квіти вибратись назовні.

Не залишалось нічого іншого, як спробувати відволіктись поки її тюремщик не втратить пильність. Потроху вечоріло і тривога закрадалась у серце Квіти. Професор ще не повернувся.

Женучи від себе погані думки, вона поринула у мережу. Квіта намагалась знайти більше інформації про Яревище, але окрім запису в Вікіпедії та прогнозу погоди, до слова – абсолютно протилежного реальному стану речей, годі було щось відшукати.

Квіта перескакувала з посилання на посилання. Нічого цікавого. Аж ось перед її очима з’явилась стаття про розстріляне весілля у Яревищі. Спершу вона швидко пробіглась очима по тексту.

Всередині усе обірвалось. Як же вона могла не побачити цього раніше? Що ж тепер буде? Квіта знервовано крикнула:

— Зорик!

— Ні, ні і ще раз ні! — хлопець стомлено позіхнув, але так і не звернув уваги на подругу.

— Йди сюди! Ми попали… — Квіта ледве не плакала.

Зорик все ж таки покинув свою лежанку і по-котячому ліниво підійшов до Квіти. Він натягнув коричневі підтяжки на плечі, а на носа почепив окуляри.

По мірі прочитання статті його очі розширювались. Сон як рукою зняло. Він дістав з кишені телефон і спробував зателефонувати Професору. Абонент знаходився поза зоною досяжності. Квіта сказала:

— Двадцять вісім жертв! Розумієш? Німці розстріляли двадцять вісім ні в чому неповинних людей на весіллі. А той поліцай Зварич? Він своїх же добивав.

— Заспокойся, ми подзвонимо Професору і попередимо, — хлопець знову набрав номер.

— А якщо він вже мертвий? — не вгамовувалась Квіта — Зорик, то ж було братовбивство…Ти хоч можеш уявити, який розлом там стався?

— Що ж робити? — здуру запитав він її.

— Треба хутко йти у село. Ось уже термін спливає, він мав повернутись, — Квіта знову взялась за своє.

— Ні, Професор наказав їхати якнайдалі, якщо не повернеться, — самовладання і стійкість повернулись до Зорика.

— Може він лежить десь поранений через мене. Тобі вистачить духу покинути його тут? — дівчина зустрілась поглядом із другом і прочитала відповідь.

— Ти тільки про нього й думаєш! Вже нічого на світі не бачиш! А в мене є відповідальність: я маю тебе вберегти і свою обіцянку перед Професором виконати, — Зорик був непохитним і Квіта вперше за довгий час побачила в ньому щось нове.

— Скажу чесно: я боюсь йти сама, — вона вирішила вдатись до жіночих чар.

— Ти? Боїшся? — Зорик ледве не розсміявся їй в обличчя.

— Серйозно, не знати скільки нечисті наплодилось біля розлому. Сама я не піду. Ходімо вдвох, добре?

— Ні, вибач, але ми їдемо додому, — Зорику було шкода залишати Професора самого, але безпека Квіти була для нього на першому місці.

— Ти жалкуватимеш про це усе життя… Друзі так не чинять, ніхто не кидає своїх у скруті! — очі Квіти наповнились сльозами..

— Як скажеш, — похнюпився Зорик і пішов до водійського крісла.

Він сів за кермо, але не наважувався завести автівку. Всередині його душі йшла запекла боротьба. Їхати чи зостатись? Професор дав чіткі інструкції.

Якби поруч не було Квіти він би кинувся на допомогу другу ціною власного життя. Але її безпека переважувала усе. Він готовий пожертвувати світом заради неї.

Дівчина втерла очі і злий вогник промайнув у них. Квіта тихо витягла з-під столу свій рюкзак. Зорик завів автомобіль і вона вигукнула:

— Зачекай! Я на хвилинку вийду…

— Ти знущаєшся? Нікуди ти не підеш! — Зорик роздратувався не на жарт, гадаючи, що подруга знову збирається йти на пошуки Професора.

— А де мені знайти туалет? Всередині машини чи все ж таки ззовні?

— Що? — Зорик трохи зніяковів, і невпевнено продовжив — Тоді я йду з тобою, бо без нагляду тебе залишати не можна.

— Ти здурів? — обурилась дівчина — я йду сама і повернусь через кілька хвилин.

Зорик кожною клітиною тіла відчував, що вона його обманює. Але ж не міг він піти разом з подругою і стежити за нею. Це б уже вийшло за всілякі рамки.

Він, як останній дурень сподівався, що їй вистачить глузду не втнути чогось. Квіта швидко вислизнула з фургону, аби Зорик не помітив рюкзак у її руках.

Прохолодний осінній вечір дмухнув їй в обличчя. Приємно було подихати свіжим повітрям. Вона закинула рюкзак на плечі і під пеленою сутінків побігла у напрямку села.

Скільки хвилин у неї є, щоб відірватись від Зорика? Ноги у нього довгі – швидко наздожене. Якщо треба, то й врукопашну піду. Тут він точно пасе крайніх.

Такі думки калейдоскопом змінювали одна одну у голові дівчини. Дихання потроху збивалось, проте ціль була вже поруч. Квіта зупинилась і стала прислуховуватись у темряві чи не біжить її друг слідом.