Глава 1

Пара тривала занадто довго. Студенти на задніх рядах аудиторії позіхали і вимальовували якісь каракулі у конспектах. Професор завзято розповідав їм про Аккадську імперію. Його глибокий спокійний голос ховав у собі звичні ноти туги.

На перших рядах сиділи в основному дівчата і мрійливо задивлялись на Професора. Саме так його усі називали. В університеті навіть колеги не знали його справжнього імені.

Давній друг, і за сумісництвом ректор університету Теодорович, запросив його викладати раз на тиждень для студентів історичного факультету. Але затія ця була не із легких. Йому довелось довго вмовляти товариша.

Теодорович навіть згодився на низку дивних умов, однією з яких була повна анонімність. Так і з’явився в університеті серед десятків професорів той самий Професор – єдиний і неповторний. За глибокі знання і колосальний внесок в науку Теодорович міг вибачити товаришеві деяку ексцентричність.  Крім того не просто було знайти в країні археолога із більш успішними дослідженням, ніж у Професора.

На перших рядах із загальної картини закоханих студенток вибивались дві особи. Перший – Зорик. Єдиний хлопець, що сидів найближче до Професора. Вигляд він мав трохи придуркуватий, бо хоч і був симпатичним, а от одягатись звик, як його дід.

Він увесь час носив штани у клітку на смішних коричневих підтяжках. Його образ доповнював гірчичний светр і величезні окуляри. Зате біляве волосся і блакитні очі чарували кількох дівчат із потоку.

Одначе Зорик був серйозним, і в сторону прекрасної половини людства навіть не дивився. Справжнім його коханням був комп’ютер. Поруч із залізом Зорик почував себе комфортніше, ніж в оточенні людей.

Другим чужорідним елементом в картині була рудоволоса дівчина на ім’я Квіта. Її обличчя й тіло вкривало густе ластовиння. З дитинства вона не звикла лізти за словом у кишеню.

Батько помітив цей феєричний коктейль із гострого язика і незвичного вигляду і зробив для доньки усе, що міг – віддав на бокс. І росла Квіта душею будь-якої компанії, бо хто ж буде перечити рудоволосому бісу з натренованими кулаками.

Вона зосереджено слухала Професора і увесь час конспектувала. Здавалось, що вони із Зориком змагаються, хто більше занотує. Пролунав дзвінок і пара скінчилась. Студенти швидко покинули аудиторію.

Зорик і Квіта виходили останніми. Вони кинули допитливі погляди на Професора, а він злегка кивнув їм у відповідь. Трійцю часто бачили разом, коли вони щось тихо обговорювали. Університетом поширювались різні дивні плітки, але ніхто у них не вірив. А згодом усі звикли до їхньої поведінки.

Професор складав свої папери у портфель. На ньому чудово сидів темно-синій костюм, який він завжди одягав на лекції. Він з байдужістю відносився до одягу, але хотів слугувати хорошим прикладом для студентів. З цієї ж причини й носив окуляри. Вони додавали йому кілька років й краплину солідності.

Очі його мали сіро-зелений колір, а шкіру навколо них порізали неглибокі, але помітні зморшки. Заполонили вони і високе чоло.

В тридцять шість років він мав вигляд молодого красивого чоловіка, що пережив уже не одну біду. Тонкі вуста завжди світились сумною, проте доброзичливою посмішкою. Професор мав русяве волосся, яке на сонці грало золотавим блиском.

Зібравши свої матеріали, він залишив аудиторію і подався додому. Жив Професор неподалік, а тому пересуватись волів на електросамокаті.

Виглядав він кумедно у своєму костюмі і з портфелем через плече. Інші викладачі раз-по-раз пускали шпильки на його рахунок, мовляв: «Дорослий чоловік, а проміняв автівку на самокат». Із усіх колег Професора один лиш Теодорович знав чому той більше не сідає за кермо.

Ця історія була трагічною і гіркою. Колись Професор був студентом-випускником і закохався в енергійну і розумну дівчину Аву. Зустрілись вони на археологічному дослідженні Кам’яної Могили. 

Студентів здебільшого змушували виконувати брудну роботу. Та, незважаючи на це, кохання знайшло спосіб пробратись іскоркою у їхні серця. Професор жив у Вінниці, Ава – в Миколаєві. І коли прийшов час повертатись додому, вони вирушили в єдиному напрямку, як сім’я.

Весілля не справляли, лише по-тихому розписались у РАЦСі. Роман Професора і Ави стрімко розвивався і від знайомства до шлюбу дійшло за кілька місяців. Обидва жартували, начебто сама природа створила їх один для одного.

Теодорович навіть заздрив їм – настільки безсоромно щасливим було їхнє життя. Невдовзі Ава завагітніла. На цей період припала її дипломна робота. Ава не збиралась збавляти оберти і на восьмому місяці змусила Професора везти її на дослідження Кам’яної Могили.

Вона й чути не хотіла про те, щоб обрати інший об’єкт, поближче до Вінниці. В той злощасний день вони скочили у стареньке авто й подались на зустріч пригодам. Їхати довелось до пізньої ночі. Ава заснула після настання сутінків, а Професор постійно тер очі, борючись з підступною втомою.

А далі історія розділилась на два варіанти. Поліція настоювала на версії, що він не впорався з керуванням і влетів у дерево. Начебто його здолав сон, або під колеса вискочила якась тварина.

Сам Професор повторював одне й теж: «На дорозі стояв чоловік з чорними зіницями». Теодорович не раз чув цю версію і чомусь вірив у неї, хоч і здавалась вона повним абсурдом. Пам'ять Професора закарбувала злощасний образ, як фотокамера.