Розділ 16: Після всього — ми

Вони повернулися в університет весною — не так, як ішли звідти. Без тіні страху. Без сорому. Вони повернулись як люди, які вибрали себе.

Кафедра вже не була тією самою. Хтось з колег дивився з підозрою, хтось — із розумінням. Але в очах більшості світилася цікавість: як вони це витримали? Як не розпались?

Професор офіційно подав заяву на повернення. Його викликали на слухання — нудне, формальне, з нотками моралізаторства. Але врешті-решт: талановитий, відданий справі, жодних скандалів, лише припущення… І вони не змогли сказати «ні». Його повернули.

Її ж запросили виступити на конференції — як одну з найкращих випускниць. Вона говорила про філософію вибору, про межі дозволеного і особисту відповідальність. В залі панувала тиша. Всі слухали. Бо це була не просто розумна дівчина. Це була жінка, яка пройшла крізь щось і вийшла сильнішою.

Після виступу він підійшов до неї й ніжно взяв за руку.

— Ти була блискучою.

— А ти — моїм натхненням.

Минуло кілька місяців. Вони знову жили в тому ж місті, але вже в іншій квартирі — з книгами, новим диваном, кішкою на ім’я Жан-Поль. Вона писала магістерську. Він читав її чернетки. А по вихідних вони їздили на природу, тримались за руки й мовчки дивились на захід сонця.

Одного такого вечора, коли вона сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, він став на одне коліно. Без промов. Без пафосу.

Просто відкрив маленьку коробочку й подивився їй в очі.

— Можна я буду не лише твоїм професором, а й твоїм завжди?

Її очі наповнились слізьми. Вона не відповіла одразу. Просто обійняла його.

— Ти вже — моє завжди.…

Вони не були ідеальними. Вони сварились.Мовчали. Мирились. Вони жили — справжньо.

І щоразу, проходячи повз старий корпус університету, вони усміхались.

Бо знали: саме там, у тиші між лекціями, народилась любов, яка витримала усе.