Професор

Розділ 5: Випадкова зустріч

Я намагався тримати дистанцію. Наступні кілька днів вона мовчала — на парах була уважною, мовчазною, не ставила зайвих запитань, не ловила мій погляд. І це було ще гірше.

У суботу я пішов до улюбленої кав’ярні неподалік кампусу — старе місце, де мене знали на ім’я, і ніхто не ставив зайвих питань. Я хотів втекти в каву, у шум людей, в звичні ритуали. Але доля, здається, мала свої плани.

Вона сиділа за дальнім столиком, сама, з книжкою в руках. Усе виглядало випадково — аж поки я не побачив, як вона посміхається ще до того, як я її помітив.

— Випадковість? — запитав я, підходячи.

— Можливо. А можливо — причина, — відповіла вона, закриваючи книжку.

— Можна приєднатися?

— Звісно.

Я сів навпроти, і на хвилину між нами зависла тиша. Але вона була вже іншою — теплою, знайомою. Я відчував, що хочу бути тут. Просто тут, поруч.

— Ви завжди такі стримані? — запитала.

— Стараюся бути. Життя навчило.

— А я вчуся відчувати. Поки ще можна.

— Ви не боїтесь?

— Боюсь. Але ще більше боюсь не спробувати.

Вона торкнулась моєї руки — не для гри, не з викликом. Просто, щиро. Як людина, яка більше не хоче прикидатися.

— Я не прошу нічого. Не зараз. Просто дозвольте мені бути поруч.