Змінні

– У-у-у, – звук озвався в голові гулом, і притяг з собою інші подразники: голоси, стукіт, шурхіт, кроки. У кімнаті всього чотири людини, а шуму, як від роти новобранців за годину побудки. Я накрився подушкою, щоб мінімізувати рівень звуків. Зрештою почув, як б'ється власне серце. Нічого заспокійливого в ньому не було, тільки німий докір. Я начебто нічого алкогольного не пив, то чому мене штормить?

– Що, добре вчора погуляли, Пшениця? – Запитав сусід по кімнаті.

– З ким? – Простогнав я. Нічого не пам'ятаю.

– Не знаю, ви з ним у «Ромашці» сиділи, грали начебто.

– Грали? – Не повірив я, необачно схопившись з ліжка, і тут же пошкодував. По голові, ніби кувалдою гепнули. Я схопився за голову і застогнав. – Я давно вже не граю.

– Так? Дивно, а тебе бачили саме, що за грою, на кшталт «Володарі підземель».

– Прямо цікаво, хто міг мене «умовити»?

– Штучний інтелект? Ні, правда, ти грав із кимось із віртуалу, а в кафешці сам сидів. Можеш у Надьки спитати, чи вона вчора на зміні була.

– Ага.

Що мені лишалося сказати. Що ще півроку тому, я цілком був непоганим гравцем, навіть брав участь у командних змаганнях. Кар'єрою не мріяв, тільки захоплювався, приділяючи цьому вільний час, а от батьки чомусь були проти, називали ігроманом. Мені вже набридло пояснювати їм різницю між ігроманом і геймером. Потім вони записали мене до якогось проекту «Зцілення». Що ж, їх можна привітати, вони досягли того, чого хотіли, але більше я з ними не спілкувався. Навчання оплачували тітка з дядьком, сказали «Колись вернеш» і мене це повністю влаштувало.

– Кажуть, ти щось там виграв.

– І чого я так набрався, якщо виграв?

– Звідки я знаю, мене там не було. Це дівчата з шостої розповідали. На заняття підеш?

– Я що дурень? У нас на першій парі Бичаче серце. Я краще потім якось виправдаюсь, ніж дві години мучитимуся.

– Ну, тоді удачі.

– І тобі не кисло.

Зрештою, тиша. Поки блаженствував, до голови спала світла думка, а чи не гайнути мені з гуртожитку, поки за мною не надіслали делегацію «реаніматорів»? Бичаче серце цілком міг попросити притягнути і хворого, і кульгавого, і безрукого, його улюблена приказка: «для мене допустиме лише одне вагоме виправдання для відсутності на лекціях – це смерть абітурієнта».

Задумано, зроблено. Перш ніж відключити смартфон, переконався, що справді маю виграш. Безкоштовна, вважай вже оплачена, неонова (одна з дорогих та модних) татуювань з адресою найближчого тату салону. Ну, хоч не джойстик чи новомодна віртгра, інакше я закинув би цей виграш разом із телефоном кудись у каналізацію. А так, салон поряд, можна сходити. Дівчатам має сподобатися. Що там, дракон?

***

Прямо переді мною офіціантка виставила вивіску з меню «Ромашки», що закликала голодних студентів. Усміхнулася і побажала доброго ранку. Я кивнув у відповідь і засумнівався у своїх планах, а салони взагалі працюють так рано? Але шукати відповідь у смартфоні полінувався, все одно треба прогулятися, провітритися. Повітря поки що свіже, поки що весняне, вздовж алеї цвіла черемха і горобина.

Тату салон «Семи Рай» був відкритий і мав вивіску в китайському стилі з ієрогліфами. Похвально і в тему, сказав би я, якби знав китайську. На вході брязнули дзвіночки, і я завмер, ніби спійманий у пастку злий дух.

Тату майстер жестом показав мені, що зараз звільниться. Нічого не вдієш, якщо вже помітили, доведеться йти до кінця. Якими будуть відчуття від звичайного татуювання, я точно знав, а от від цього ходили дивні чутки: ніби рідина під шкірою тече, у темряві відчувається навіть якщо не бачиш, а на сонці поколює. І вивести їх набагато складніше за звичайні. Тож якщо не сподобається малюнок, то ставити не буду. Вистачить з мене й минулого враження.

– Добрий ранок. Чим можу допомогти? – лисий майстер татуювання з пірсингом у брові залишив клієнтів біля каталогів та приділив увагу мені.

– А, так, доброго ранку. Ось, – щоб зайвий раз не городити нісенітницю з так званим виграшем, якого навіть не пам'ятаю, просто показав результат, на хвилинку включивши смартфон.

– Так, все вірно, все сплачено. Можете проходити туди, – майстер показав на крісло.

– Що сплачено? – одразу зацікавився чоловік років п'ятдесяти, а його молода супутниця сунула свій цікавий ніс у екран. – Ви ж сказали, що ніхто не приходив?

– Не приходив. Ось прийшов. Що ви до слів чіпляєтесь? Я ж вам сказав, що татуха оплачена, все законно, оформлено через податкову.

– Ви нічого не втрачаєте.

– Я втрачаю репутацію. Мій обов'язок зробити роботу, за яку мені заплатили. Ось клієнт, ось робота, чого ви втручаєтеся?

– Мою роботу теж сплатили, і до моїх обов'язків входить; втручатися, якщо людині загрожує небезпека.

Яка небезпека? Я нічого не розумію. Хтось мені пояснить, що відбувається?

– Дозвольте представитися молодий чоловіче, я Інокентій Андрійович, приватний детектив. А це моя помічниця Мія. А ви…

– Мирослав Пшениця. Студент.