Глава 16. Попіл на дощі

Червоне світло аварійних ліхтарів вихоплювало з темряви обличчя людей, які ще годину тому здавалися титанами, що тримають на плечах небосхил Вашингтона. Тепер вони виглядали як зламані манекени в декораціях покинутого театру. Стерлінг усе ще бурмотів щось про «алгоритми стабільності» та «неминучість порядку», а Маргарет просто дивилася на свої порожні долоні. Вона все ще не могла повірити, що весь її світ — усі ці терабайти влади та мільярди доларів — щойно випарувалися, залишивши по собі лише запах горілої ізоляції.

Я знав цей тип людей краще, ніж хотів би. Гідра не вмирає від того, що їй вимкнули світло. Якщо я залишу їх тут, завтра Стерлінг знайде нових спонсорів у закритих клубах Лондона чи Дубая, а Маргарет — нових хакерів, готових відновити систему з уламків. Вони були носіями вірусу, і єдиним способом зупинити епідемію була повна дезінфекція.

— Ви обоє занадто багато пам’ятаєте, — сказав я. Мій голос був чужим, холодним, наче він належав не мені, а самій темряві цього підземелля. — Світ заслуговує на шанс почати з чистого аркуша. Без ваших «Відлунь» і без вашого нагляду.

Я почав відступати до виходу, тягнучи за собою сумку з арсеналом «старої гвардії». Ліве плече вибухало болем при кожному русі, кров уже просочила сорочку і плащ, але адреналін тримав мене на ногах міцніше за будь-який медичний фіксатор.

— Максе! Ти не можеш! — закричала Маргарет. Вона спробувала підвестися, але її ноги підкосилися на розбитому склі вакуумних ламп. — Ти ж детектив! Ти присягав закону! Це вбивство, Максе! Просто вбивство!

Я зупинився біля важких гермодверей і подивився на неї востаннє.

— Детективи розкривають справи, Марго. А я зараз закриваю твою. Назавжди. Закон помер там, нагорі, коли ви приватизували його разом із береговою лінією.

Я вискочив у тамбур і з силою потягнув на себе масивний сталевий важіль. Гермодвері зімкнулися з глухим, остаточним гуркотом, який здався мені крапкою в кінці дуже довгого й брудного речення. Я заблокував засувку зовні, забивши її залишком сталевої арматури, яку вирвав зі стіни. З того боку почулися відчайдушні, глухі удари в сталь, але вони миттєво втонули в новому звуці — «Аегіс-Груп» нарешті пробили основний вхід на іншому кінці залу. Тепер кати та їхні господарі опинилися в одній клітці.

Я дістав останній «подарунок» із сумки — фугасну міну з магнітним кріпленням. Головний газовий вузол, що забезпечував опалення та енергію всього комплексу Бібліотеки, знаходився прямо в технічній ніші поруч із серверною. Старі мідні труби тремтіли під тиском, наче напружені артерії.

Я прикріпив заряд до магістрального клапана. Пальці слухалися погано, але я виставив таймер на 120 секунд. Це був мій квиток в один бік для «Олімпа».

— Прощавай, Марго. Прощавай, Вашингтон, якого я знав.

Я вибрався через вузький технічний колодязь на поверхню якраз тоді, коли земля під Бібліотекою Конгресу здригнулася. Це не був яскравий вогняний гриб із голлівудського блокбастера. Це був важкий підземний поштовх, наче велетень глибоко в надрах землі зробив свій останній подих. Потім із вентиляційних решіток вирвалися стовпи пилу, густого чорного диму та клаптики обгорілого паперу.

Мільйони сторінок історії, секретів та змов перетворилися на сірий попіл, що змішувався з холодним нічним дощем.

Я йшов геть по Першій вулиці, притискаючи праву руку до рани. Позаду вили сирени, небо розрізали прожектори гелікоптерів, а вулиці заповнювали машини спецслужб, що мчали до епіцентру «аварії». Але вони запізнилися на десятиліття. Стерлінг, Маргарет і проект «Відлуння» стали частиною того самого минулого, яке вони так відчайдушно намагалися контролювати.

У моїй кишені все ще лежав старий диктофон. Я дістав його і, не зупиняючись, витягнув касету. Магнітна стрічка була покручена та оплавлена — ЕМІ-імпульс перетворив її на сміття. Я розплутав чорні пасма плівки й дозволив вітру підхопити їх. Тепер це була просто пластмаса. Тепер це була просто пам'ять, яка більше нікого не вб'є.

Я зник у тіні провулка, знаючи, що завтрашні газети напишуть про «жахливий вибух газу через зношеність комунікацій». Світ ніколи не дізнається імені Макса Варді, не почує про «Олімп» і не зрозуміє, наскільки близько він був до краю прірви.

І це мене влаштовувало.

Біля входу в метро я зупинився навпроти розбитої вітрини й подивився на своє відображення. Втомлений, закривавлений чоловік у спаленому плащі. Я виглядав як привид, що випадково вижив після власного похорону.

— Робота зроблена, — прошепотів я порожнечі.

Я розвернувся і пішов у бік вокзалу. Мені потрібно було встигнути на перший потяг кудись, де немає мармурових колон, де повітря не пахне зрадою, а «відлуння» — це лише звук у горах, що згасає сам по собі.