Глава 15. Випалена земля

На моніторі спалахнула цифра: 98%. Синій колір завантаження заливав обличчя Маргарет мертвим, холодним сяйвом. Вона була в одному кроці від того, щоб стати цифровим привидом, що володіє світом.

Я дивився на неї, і в пам'яті раптом сплив образ десятирічної давнини: Марго сміється, тримаючи в руках стаканчик паперової кави, і обіцяє, що ми ніколи не станемо «тими хлопцями в костюмах». Але «Олімп» не просто міняв людей. Він їх перетравлював, залишаючи замість серця порожній слот для даних. Її жадоба була не просто амбіцією — це була хвороба, яку вона підхопила в цих мармурових коридорах.

— Пробач, Марго, — мій голос пролунав глухо, наче з-під землі. — Але я ненавиджу політику. І я ненавиджу богів.

Мій великий палець із силою втиснув червону кнопку ЕМІ-генератора до упору. Я відчув, як клацнула пружина — звук, що ознаменував кінець епохи.

На частку секунди час зупинився. Простір навколо нас не вибухнув вогнем, він вибухнув самою реальністю. Це був фізичний удар, який неможливо почути вухами, але кожна пломба в моїх зубах і кожен нерв у тілі відгукнулися болісною вібрацією.

Трісь! Трісь-трісь!

Тисячі вакуумних ламп у стійках «Омеги», які безперервно гули десятиліттями, лопнули одночасно. Це було схоже на постріли мільйонів крихітних пістолетів. Скляний дощ осипав металеву підлогу, створюючи сюрреалістичний звук кришталевого водоспаду.

Сучасні монітори Стерлінга видали передсмертний іскристий тріск. Їхні екрани спалахнули сліпучо-фіолетовим, на мить показавши спотворене обличчя Маргарет, і миттєво почорніли, пустивши густий, нудотний дим плавленого кремнію. Грандіозне серце «Відлуння» зупинилося.

Абсолютна, вакуумна темрява і тиша впали на зал, перериваючись лише сухим потріскуванням спаленої міді. Система померла. Докази згоріли. Стерлінг втратив свою імперію, а Маргарет — своє «божественне» майбутнє.

— НІ! Максе, ти... ти тварино! Ти все зруйнував! — її крик у темряві був сповнений такого чистого, тваринного відчаю, що мені на мить стало її шкода.

У спалахах короткого замикання, що час від часу прорізали морок, я побачив, як вона різко розвертається.

Пхик! Пхик!

Два постріли з глушником прошили тишу. Перша куля чиркнула мені по ребрах, розпоровши обвуглений плащ і обпікши шкіру. Друга вдарила прямо в ліве плече. Сила удару була такою, ніби в мене врізався швидкісний потяг. Я похитнувся, випускаючи з рук марний тепер генератор, і впав на коліна, відчуваючи під долонями гострі уламки ламп.

— Моя робота... Моє життя... Вісімдесят років планування... — прохрипів десь у кутку Стерлінг.

Його голос зламався, став тонким і старечим. Старий деміург Вашингтона, який ще хвилину тому розпоряджався долями мільйонів, раптом перетворився на звичайного розгубленого старого, у якого відібрали улюблену іграшку. Без своїх серверів він був ніким.

Я стиснув зуби, ігноруючи вогонь у плечі, і навпомацки підняв свій важкий .45-й «Кольт». Вага сталі була єдиною стабільною річчю в цьому зруйнованому світі.

— Гру закінчено, Марго, — процідив я, спльовуючи металевий присмак крові. — Твій крипто-шлюз щойно перетворився на купу сміття. А твої хлопці з «Аегіса» нагорі зараз намагаються зрозуміти, чому в них не працюють рації, ліфти і навіть електронні замки на дверях. Ми всі тепер рівні. Ми всі просто люди в темному підвалі.

Раптом у залі спалахнуло тьмяне, криваво-червоне світло аварійних хімічних ліхтарів — автономна система, яку не зміг випалити навіть мій імпульс. У цьому зловісному освітленні я побачив Маргарет. Вона стояла біля термінала, її рука з пістолетом тремтіла, а з-під медичного джгута на плечі знову почала просочуватися кров. Вона виглядала як привид, що не зміг знайти дорогу додому.

А Стерлінг... він просто сидів у своєму кріслі, обхопивши голову руками, і дивився на розбите скло під ногами.

З глибини коридору почувся глухий, ритмічний гуркіт. Це не були кроки. Це були удари важким тараном по гермодверях. «Аегіс-Груп» перейшли на грубу силу. Вони йшли за своїм господарем, не знаючи, що він уже став банкрутом.

— Максе, — Маргарет подивилася на мене через зал, і в червоному світлі її обличчя здавалося маскою трагедії. — Вони зараз увійдуть. І вони вб'ють нас обох. Ти задоволений? Ти виграв свою справедливість?

— Я просто зробив свою роботу, Марго, — я підвівся, притискаючи здорову руку до рани. — А справедливість... вона зазвичай пахне горілою проводкою.