Глава 14. Подвійна гра в залі «Омега»

Я всією вагою навалився на іржавий важіль аварійної засувки. Метал піддався з гучним скреготом, і важкі гермодвері з шипінням розійшлися в боки, випускаючи на мене хвилю сухого, гарячого повітря.

Зал «Омега» нагадував черево гігантського металевого кита. Це був справжній собор індустріальної епохи: нескінченні ряди чорних шаф, у яких пульсували тисячі вакуумних ламп. Скло й мідь, механічні реле, що клацали з ритмічністю метронома, і густий запах озону. У центрі цього технологічного пекла височів головний термінал — масивний пульт із перемикачами та кількома сучасними моніторами, які виглядали тут як чужорідні імпланти.

За пультом у шкіряному кріслі сидів чоловік. Артур Стерлінг. Навіть тут, глибоко під землею, коли його імперія тріщала по швах, він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки Forbes: ідеально скроєний костюм, сиве волосся, жодної краплі поту на обличчі.

Але мою увагу привернув не він.

За його спиною стояла жінка. Її вечірня сукня була порвана й заплямована кров'ю, ліве плече туго перетягнуте медичним джгутом — вітання від лікаря Слінкі. Вона мала б лежати під крапельницею в гаражі, але замість цього вона стояла тут, твердо тримаючи пістолет із глушником біля потилиці найвпливовішої людини Вашингтона.

— Ти завжди любив ефектні появи, Максе, — голос Маргарет перекрив гул вакуумних ламп. Її очі блищали лихоманковим вогнем.

— А ти завжди швидко одужувала, Марго, — я зробив крок уперед, тримаючи в одній руці «Кольт», а в іншій — важкий генератор ЕМІ. — Як ти обійшла «Аегіс»?

— Я не обходила їх, — вона криво посміхнулася. — Я віддала їм наказ шукати тебе на верхніх поверхах. Твоя радіопередача та пробіжка тунелями стали ідеальним відволікаючим маневром. Ти був чудовим тараном, Максе. Як завжди.

Стерлінг повільно поплескав у долоні. Звук вийшов сухим і знущальним. — Вона неймовірно талановита дівчинка, Варді. Поки ми з тобою грали в кішки-мишки, наша головна аудиторка переписала ключі доступу до «Відлуння». Вона не хоче знищувати «Олімп». Вона хоче перевести всі чорні фонди, всі компромати та всі офшорні рахунки Ради на свій особистий крипто-шлюз.

— Ти вкрав це місто в людей, Артуре, — холодно відрізала Маргарет, втискаючи дуло пістолета в його сиву потилицю. — Я просто краду його в тебе. Коли завантаження завершиться, «Відлуння» запустить протокол самознищення. Сервери згорять. Гідра помре. А я стану єдиною людиною, яка володіє інформацією.

Я перевів погляд на екран термінала. Смуга завантаження показувала 87%. Ще хвилина, і вона отримає ключі від королівства, а вся історія злочинів «Олімпу» буде стерта з фізичних носіїв назавжди. Жодних доказів. Жодного правосуддя. Тільки новий бог на новому Олімпі.

— Знаєш, Марго, — я підняв ЕМІ-генератор, поклавши палець на червону кнопку активації. — Я сьогодні дуже втомився. У мене болять ребра, я двічі ледь не згорів, і мені набридло бути інструментом у чужих руках. Якщо я натисну цю кнопку, електромагнітний імпульс випалить усе. І старі лампи, і твій сучасний жорсткий диск. Ти не отримаєш нічого.

Вона різко перевела пістолет на мене. Її руки ледь помітно тремтіли — чи то від крововтрати, чи то від напруги. — Не роби цього, Максе. Опусти пристрій. Якщо ти знищиш сервери зараз, Стерлінг залишиться безкарним! Ми можемо поділити ці ресурси. Ми можемо змінити правила гри!

— Правила не змінюються, Марго. Змінюються лише дилери, — я зробив ще один крок назустріч. Заряд генератора тихо пищав, сигналізуючи про готовність.

Стерлінг раптом засміявся — щиро і голосно. — Ось він, момент істини! Ідеаліст із бомбою проти опортуністки з пістолетом. Що ж ти обереш, Варді? Знищити спадщину Вашингтона, чи дозволити цій жінці стати новим тираном?

На моніторі спалахнула цифра: 95%.