Глава 12. Розмова з привидом

Я вийшов із гаража Слінкі, залишивши його в оточенні моніторів, що скаженіли від активності. Ніч була холодною, але повітря здавалося наелектризованим. Я відчував цей сигнал шкірою — «Відлуння» пульсувало десь у кабелях під моїми ногами.

Для зв’язку з Барнсом я використав старий таксофон на околиці округу Колумбія. Такі апарати — іржаві релікти минулого — були єдиною безпечною ланкою в місті, де кожен смартфон став шпигуном «Аегіса». Я вставив спеціальний чип-модулятор, який зібрав Слінкі, і набрав номер, що зберігся лише в моїй пам’яті.

Екран таксофона блимнув, і через секунду на ньому з’явилося обличчя Барнса. Він сидів у якомусь напівтемному кабінеті. Світло від монітора підкреслювало кожну зморшку на його обличчі, роблячи його схожим на гравюру. Барнс більше не нагадував того впевненого ляльковода в лімузині. Він виглядав як людина, що щойно побачила власний некролог.

— Ти збожеволів, Варді, — голос Барнса був хрипким, він ледь втиснув ці слова крізь зуби. — Ти активував протокол, який ніхто не мав права чіпати. Ти хоч розумієш, що ти накоїв?

— Я підняв слухавку, Барнс. Це ви навчили мене відповідати на виклики, — я міцніше стиснув слухавку. — Розкажи мені про «Відлуння». Без твоїх метафор про «вище благо». Що це насправді?

Барнс важко зітхнув, і я почув звук наливання рідини в склянку. — Це не просто запис, Максе. Це автономна система «сплячого» управління містом, розроблена в 1945-му на випадок повного колапсу влади або ядерного удару. «Відлуння» — це алгоритм, який перебирає на себе все: від керування енергомережами та світлофорами до автоматичного доступу до федеральних бюджетів і банківських шлюзів. Стерлінг не просто очолює «Раду». Він зумів переписати коди доступу під себе. Він перетворив систему виживання нації на інструмент приватної диктатури.

Я дивився, як повз мене проїжджає патрульна машина, не підозрюючи, що за цим склом стоїть найбільш розшукувана людина в штатах.

— Значить, Стерлінг тепер натискає на кнопки, а місто танцює? — процідив я. — Як його вимкнути, шефе?

— Тільки фізично. «Відлуння» — це стара школа. В основному релейному залі під бібліотекою Конгресу стоїть сервер «Омега». Це монстр, залізо 40-х років, модернізоване в 80-х, але воно все ще працює на вакуумних лампах і механічних реле. Його неможливо зламати віддалено — у нього просто немає зовнішнього мережевого порту, який можна «хакнути». Тобі потрібно вставити «короткий замикач» у головний розподільник.

Барнс замовк, зробивши ковток віскі. Його погляд став гострим. — Але пам'ятай: Артур Стерлінг не просто охороняє це місце. Він там живе. Бункер під Бібліотекою — це його істинний тронний зал. Там «Аегіс-Груп» встановили такі системи захисту, що миша не проскочить без сканування сітківки. Якщо ти підеш туди — це буде в один кінець.

— Я вже давно живу за рахунок позиченого часу, Барнс, — я почав від’єднувати модуль. — Скажи мені останнє: чому ти мені це розповідаєш? Ти ж був частиною цього.

Барнс гірко всміхнувся, і в його очах мигнуло щось схоже на каяття. — Тому що Стерлінг вирішив, що я теж став «відлунням». А я не хочу бути просто записом на касеті, яку він завтра зітре. Успіху, Максе. Спробуй не померти в бібліотеці — там занадто багато пилу для твоїх легень.

Зв'язок перервався. Я повісив слухавку, відчуваючи холод металу. Тепер у мене була ціль. Серце «Омеги» чекало в підвалах найстарішої книжкової скарбниці світу. Стерлінг думав, що він написав фінал цієї книги, але він забув, що я завжди читаю між рядків.

Я рушив до метро. У моїй кишені був диктофон, у моїй голові — план самогубства, а в моєму серці — лють, яку не змогло загасити навіть «Відлуння» 1945 року.