Глава 10. Голос у білому шумі

Через дві години я був у безпечному місці — у старому гаражі Слінкі. Маргарет була під опікою лікаря-підпільника, якому я заборгував ще з часів своєї служби.

Я сидів у кутку, крутячи в руках диктофон. Стрічка була на місці. Ім'я було названо.

Телефон завібрував. Нове повідомлення від невідомого номера. Лише три слова: «МИ ТЕБЕ БАЧИМО».

Я підняв голову і подивився в об’єктив старої камери спостереження під стелею гаража. Схоже, «Аегіс» та Стерлінг не збиралися чекати ранкових газет.

Я сидів на пошарпаному шкіряному кріслі в гаражі Слінкі, прислухаючись до того, як за тонкою перегородкою лікар-підпільник накладає шви Маргарет. Запах паленої вовни від мого плаща та антисептика змішувався з ароматом дешевої кави, яку Слінкі називав «паливом для розуму».

Перед нами на верстаку лежав той самий диктофон. Слінкі під’єднав його до свого осцилографа та пари масивних студійних моніторів. Його обличчя, зазвичай бліде від екранного світла, зараз виглядало майже сірим.

— Ну що, Максе, давай послухаємо твій «квиток у краще життя», — Слінкі натиснув Play.

Спочатку почувся тріск пожежі — люте ревіння полум’я, що пожирало маєток «Олімп». Потім мій хрипкий голос, що вимагав імена. І, нарешті, шепіт Маргарет: «Артур Стерлінг... Він... він і є Гідра...»

Але щойно вона вимовила це прізвище, звук змінився. Замість фонового шуму пожежі з динаміків прорвався дивний, ритмічний гул. Це не було схоже на звичайні перешкоди чи дефект магнітної стрічки. Це був низькочастотний пульс, що нагадував серцебиття величезної машини.

— Стій, — я підняв руку. — Відмотай назад. Що це за звук?

Слінкі насупився, швидко клацаючи клавішами. — Це не пожежа, Максе. Це ультразвуковий маркер. Дивись на амплітуду.

Він розгорнув графік на весь екран. Рівна лінія шуму розпадалася на чіткі, математично вивірені піки. Це був код.

— Хтось встановив у маєтку випромінювачі, — пробурмотів Слінкі, витираючи піт із лоба. — Щойно хтось у кімнаті вимовляв певні ключові слова — «Гідра», «Рада», «Стерлінг» — система автоматично накладала цей шум на будь-який аналоговий чи цифровий запис. Це «акустична завіса».

— Але Маргарет встигла вимовити ім’я, — зауважив я.

— Встигла. Але послухай далі, — Слінкі викрутив гучність на максимум.

За пульсуючим гулом пробивався ще один звук. Дуже тихий, ледь вловимий шепіт іншого голосу. Він не належав ні мені, ні Маргарет. Це був механічний, позбавлений інтонацій голос, який повторював одну й ту саму комбінацію цифр на фоні сповіді Марго.

«...01-08-45... Проект "Відлуння"... Статус: Активовано...»

Я відчув, як волоски на моїй потилиці стали дибки. — «Відлуння»? — я подивився на Слінкі. — Що це за цифри?

— 1 серпня 1945 року, — Слінкі швидко ввів запит у свою закриту базу даних. — Максе, це дата заснування першого секретного архіву Вашингтона, який пізніше став фундаментом для всіх розвідувальних служб. Якщо цей «код-привид» накладено на твою касету, це означає лише одне.

— Що?

— Артур Стерлінг не просто очолює «Раду». Він використовує протоколи, які старші за нього самого. «Гідра» — це не сучасна змова. Це стара державна програма, яка пережила своїх творців і тепер живе власним життям. І судячи з того, що статус «Активовано», твоя пожежа в маєтку лише запустила якийсь глобальний сценарій.

Я підвівся, відчуваючи, як стара втома знову навалюється на плечі. Я думав, що борюся з корупцією. Виявилося, що я встромив палицю в колеса механізму, який будувався десятиліттями для того, щоб місто працювало за сценарієм «вибраних».

— Маргарет знала про це? — спитав я, дивлячись на двері, за якими вона лежала.

— Схоже, вона знала лише верхівку, — Слінкі вимкнув звук, залишивши на екрані лише пульсуючу криву «Відлуння». — Але той, хто наклав цей звук на касету, хотів, щоб ти його почув. Це не помилка захисту. Це запрошення, Максе. Або попередження.

Я дістав із кишені ту саму мокру візитку. Тепер вона здавалася мені смішною. «Приватні розслідування»... Які розслідування, коли ти в епіцентрі шторму, що може стерти Вашингтон з карти?

— Слінкі, ти можеш дізнатися, де ще активні ці акустичні маркери? — я почав одягати свій обгорілий плащ. — Якщо Стерлінг запустив «Відлуння», він має бути десь, де цей код зчитується.

— Є одне місце, — Слінкі вагався. — Старий меморіальний бункер під бібліотекою Конгресу. Це єдине місце в місті, де збереглося обладнання, здатне працювати з такими протоколами. Але Максе... там зараз «Аегіс-Груп» більше, ніж щурів у порту.

Я перевірив останню обойму. Сім набоїв. Сім шансів зупинити те, що почалося ще в 45-му.

— Знаєш, Слінкі, я ніколи не любив бібліотеки. Там завжди занадто тихо. Прийшов час додати туди трохи шуму.