Глава 9. Радіомовчання та вогняний шторм

Я зірвав рацію з жилета обм’яклого найманця. Вона ще шипіла статикою, наче розлючена змія, що готується до стрибка. Мій палець ліг на кнопку передачі. Треба було діяти швидко, поки вони не зрозуміли, що їхній хлопець перестав виходити на зв'язок.

— Код «Зелений», — я намагався надати голосу того самого мертвого, металевого відтінку, який чув у них раніше. — Об’єкт нейтралізований біля входу на терасу. Схоже, Варді намагається вийти через сад. Всім групам — перехоплення в секторі «Північ-2». Потрібна підтримка, він не один!

Я кинув рацію в інший кут кімнати. У коридорі почувся тупіт важких черевиків — спрацювало. Вони кинулися до саду, даруючи мені десять, можливо, п'ятнадцять секунд фори. Це була ціна одного глибокого вдиху в цьому задимленому пеклі.

Я вхопив із низького столика масивний кришталевий графин із 50-річним бренді. Його вартість могла б оплатити мою оренду на два роки вперед, але зараз він мав інше призначення. З розмаху я жбурнув його прямо в розжарене вугілля каміна.

Керрра-бах!

Кришталь розлетівся тисячею іскор, і високооктановий спирт миттєво спалахнув синьо-помаранчевим стовпом вогню. Полум’я лизнуло дорогі штори, і кімната наповнилася густим, гарячим маревом.

— Ну що, хлопці з тепловізорами? — процідив я, бачачи, як вогонь створює стіну теплових перешкод. — Спробуйте знайти голку в палаючому стозі сіна.

Їхні термоімітатори зараз бачили лише одну суцільну білу пляму. Для «Аегіса» я щойно став невидимим.

Я підповз до Маргарет. Вона лежала в калюжі власної крові, яка на тлі пожежі здавалася чорною. Її обличчя було білим, як мармур статуй у саду. Я дістав диктофон, перевірив, що касета крутиться, і приставив мікрофон майже до її губ.

— Марго, слухай мене уважно! — я вхопив її за підборіддя, змушуючи сфокусуватися. — Я зараз витягну тебе, але мені потрібне ім’я. Прямо зараз, на цей запис. Хто очолює «Раду»? Хто віддав наказ «Аегісу» стерти нас обох? Назви прізвище, інакше я просто піду в це вікно один.

Вона хрипко вдихнула повітря, перемішане з димом. Її очі на мить проясніли від болю.

— Ти... ти все одно не повіриш, Максе... — прошепотіла вона, випльовуючи кров. — Це не політик... і не банкір...

— Ім’я, Марго! — я сильніше стиснув її плече. — Дай мені ім’я, і я зроблю так, щоб він не дожив до інавгурації!

Вона подалася вперед, хапаючи мене за рукав плаща. Її голос став ледь чутним, але чітким, наче закарбованим у сталі.

— Артур Стерлінг. Голова правління «Фонду Спадщини»... Він... він і є Гідра. Весь «Олімп» — це лише його пісочниця...

Я відчув, як по спині пройшов холод, який не зміг перебити навіть жар пожежі. Стерлінг. Людина, яка була символом благодійності Вашингтона останні тридцять років. Той, хто тиснув руку кожному президенту від часів Рейгана.

— Записано, — сказав я, ховаючи диктофон у внутрішню кишеню.

Я перекинув її руку через своє плече. Вона була важкою — вагою в усі ті секрети, які ми щойно вирвали з лап смерті.

Вікно вітальні було вже близько. Скло тріскалося від жару. Я розбігся, закриваючи Маргарет собою, і ми вилетіли в ніч, розбиваючи прозору перешкоду між розкішним пеклом маєтку та холодною реальністю дощу.

Ми впали на мокру траву. Позаду мене маєток «Олімпу» починав вити сиренами, а вогонь уже виривався з вікон другого поверху.

Я бачив промені ліхтарів «Аегіса», що поверталися. Вони зрозуміли, що їх надурили.

— Ну що ж, Артуре Стерлінг, — пробурмотів я, піднімаючись на ноги й підхоплюючи непритомну Маргарет. — Сподіваюся, ти любиш музику. Бо в мене є касета, яку ти захочеш дослухати до кінця.

Я зник у тіні дерев якраз тоді, коли перша куля зрізала гілку над моєю головою. Гра тільки-но вийшла на новий рівень. Тепер я полював не на корумпованих копів. Я полював на совість нації.